Цент на двох

Але це без усякого сумнiву була Каролiна: риси Каролiни, хоча i зiв’яли з часом, фiгура Каролiни, хоч крихка i заклякла, манера триматися Каролiни, безпомилково складена з чудовоi зухвалостi та вартiй заздростi самовпевненостi, i, головне, голос Каролiни, ламкий i тремтячий, але з тiею нотою, яка все ще могла примусити шоферiв побажати керувати вантажiвками з пральнi й спричиняла падiння сигарет з пальцiв онукiв.

Вона зупинилася i принюхалася. Їi очi знайшли сигарету на пiдлозi.

– Що це таке? – вигукнула вона.

Слова не були питанням – вони були цiлою лiтанiею пiдозри, звинувачення, доказiв та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань i видуй увесь цей нiкотин з легенiв!

Молодий чоловiк з трепетом дивився на неi.

– Дмухай! – наказала вона.

Вiн слабенько стиснув губи й подув у повiтря.

– Дмухай! – повторила вона, бiльш безперечно, нiж ранiше.

Вiн знову подув, безпорадно i смiшно.

– Ти розумiеш, – стрiмко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларiв за п’ять хвилин?

Мерлiн на мить очiкував, що юнак впаде благально на колiна, але таке вже було благородство людського характеру, що вiн залишався стояти, – навiть ще раз видихнув повiтря, частково вiд нервозностi, частково, без сумнiву, з якоюсь невиразною надiею знову повернути ii прихильнiсть до себе.

– Молодий вiслюк! – закричала Каролiна. – Ще раз, ще один единий раз, i ти пiдеш з коледжу i вiдправишся працювати.

Ця загроза мала настiльки надзвичайний вплив на молодого чоловiка, що вiн зблiд ще бiльше, нiж був вiд природи.

Але Каролiна ще не скiнчила.

– Ти думаеш, я не знаю, що ти й твоi брати, як i твiй дурнуватий батько, думаете про мене? Так ось, я знаю. Ви думаете, що я старезна. Ви думаете, що я вже нiяка. Так ось нi! – Вона вдарила себе кулаком у груди, нiби доводячи, що все це – маса м’язiв i сухожиль. – І у мене залишиться бiльше мiзкiв, нiж у всiх вас разом узятих, навiть коли ви покладете мене на стiл у вiтальнi якимось сонячним днем.

– Але бабуся…

– Мовчи.

Ти, хлопчик-стеблинка, якби не моi грошi, найкраще, що з тебе могло б вийти – мандрiвний перукар у Бронксi. Дай-но менi поглянути на твоi руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаеш себе розумнiшим за мене, яка колись мала залицяння вiд трьох графiв i справжнього герцога, не кажучи вже про пiв дюжини папських намiсникiв, якi переслiдували мене вiд самого Риму до самого Нью-Йорку. – Вона зробила паузу, затримавши дихання. – Встань! Дмухай!

Юнак покiрно подув.