Цент на двох

Зараз я розумiю, що той вечiр, коли ви танцювали на столi, ви були нiчим iншим, як моею романтичною мрiею про вродливу i порочну жiнку.

Їi старi очi поринули далеко, а голос звучав як вiдлуння забутого сну.

– Як я танцювала того вечора! Я пам’ятаю.

– Ви провокували мене. Я був майже в обiймах Олiвii, а ви закликали мене бути вiльним i зберiгати повну мiру молодостi та безвiдповiдальностi. Але здавалося, що попередження з’явилося в останнiй момент. Занадто пiзно.

– Ви дуже старi, – сказала вона без докору.

 – Я не усвiдомлювала.

– Також я не забув, що ви зробили зi мною, коли менi було тридцять п’ять. Ви похитнули мене, коли перекрили рух. Це було розкiшне зусилля. Краса i сила, яку ви випромiнювали! Ви стали уособленням цих рис навiть для моеi дружини, i вона вас побоювалася. Тижнями я хотiв вислизнути з дому в темрявi й втопити задуху життя у музицi, коктейлях та дiвчинi, яка повернула б менi молодiсть. Але потiм… я вже не знав як.

– А тепер ви вже зовсiм старий.

З якимось побоюванням вона вiдсунулася назад трохи далi вiд нього.

– Так залиште мене! – вигукнув вiн. – Ви також старi; дух в’яне разом зi шкiрою. Ви прийшли сюди лише для того, щоб нагадати менi те, що я б хотiв забути: що бути старим i бiдним, можливо, набагато гiрше, нiж бути старим i багатим; щоб нагадати менi те, що мiй син кидае менi в обличчя, кажучи, що я старий невдаха?

– Давайте менi мою книгу, – суворо наказала вона. – Швидше, старий!

Мерлiн ще раз подивився на неi, а потiм терпляче пiдкорився.

Вiн пiдхопив книгу i передав iй, покачавши головою, коли вона протягнула йому грошi.

– Навiщо розiгрувати фарс, що ви готовi заплатити менi, коли одного разу ви змусили мене зруйнувати це саме примiщення?

– Так, я це зробила, – сказала вона з гнiвом, – i радiла цьому. Можливо, саме тут було зроблено достатньо, щоб зруйнувати мене.

Вона поглянула на нього, наполовину зi зневагою, наполовину з прихованою нiяковiстю, коротко скомандувала до мiського онука i рушила до дверей.

Потiм вона пiшла з його магазину i з його життя.

Дверi клацнули. З зiтханням вiн повернувся i рушив назад до скляноi перегородки, яка закривала пожовтiлi рахунки багатьох рокiв, а також зiв’ялу зморшкувату мiс Мак-Кракен.

Мерлiн розглядав ii висохле, вкрите павутинням зморшок обличчя з дивним жалем. Їй, в будь-якому випадку, дiсталося ще менше вiд життя, нiж йому. Непокiрний, романтичний дух, що дiяв несподiвано, у пам’ятнi моменти не надав ii життю жодноi родзинки та слави.