Професор Вільчур

Професора Вiльчура було повiдомлено, що у справi вже е свiдчення усiх найважливiших осiб, якi були залученi до операцii, i слiдчий дав зрозумiти, що тягар обвинувачення скерований на доктора Люцiю Канську, яка пiд час розслiдування не заперечувала своеi вини. Це також пiдтверджують свiдчення професора Добранецького, але вiн покладае вину на погану органiзацiю роботи в клiнiцi.

Професор Вiльчур мусив докласти чимало зусиль та аргументiв, щоб переконати iх у тому, що доктор Канська не несе нiякоi вiдповiдальностi, що професора Добранецького також не можна нi в чому звинуватити.

Виною всьому непорозумiння й тiльки непорозумiння. Нiхто не може говорити про злу волю, але непорозумiння подiбного роду насправдi не можуть виникати у клiнiцi, i тут Добранецький мае рацiю, приписуючи провину за смерть Доната поганiй органiзацii роботи.

– Я вiдповiдаю за органiзацiю, – пiдсумував професор Вiльчур, – i я один винуватий.

– Так, професоре, – сказав слiдчий, складаючи папери у свiй портфель, – тут не йдеться про якийсь кримiнальний процес.

Однак ви повиннi бути готовi до того, що сiм’я святоi пам’ятi Леона Доната або страховi компанii, в яких померлий був застрахований, можуть висунути серйознi фiнансовi претензii. Я б також порадив вам, пане професоре, заздалегiдь узгодити цi питання зi своiм адвокатом.

– Дякую, пане слiдчий, – мовив Вiльчур.

Уже була десята, коли Вiльчур вийшов з лiкарнi. Внизу вiн побачив Люцiю, яка чекала на нього. Його зворушив ii вигляд. Йому промайнуло в думцi, що ця бiдна дiвчина у розпачi, прибита подiями, в центрi яких вона мимоволi опинилася, може здiйснити якесь безумство.

Вiн посмiхнувся i взяв ii пiд руку:

– Ну, шановна панi, бiльше твердостi, бiльше твердостi. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковостi всiх своiх дiй. І жоден лiкар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слiд подвоiти увагу, але не можна впадати у депресiю.

Люцiя скрушно похитала головою:

– Нi, пане професоре.

Це не депресiя. Це вiдчай вiд думки, що пан професор може бути переконаний у моiй недбалостi. Усi обставини проти мене… Я хотiла б, щоб ви дали менi можливiсть усе пояснити…

Вiльчур сильнiше стиснув ii руку.

– Але, дорога панно Люцiе…

– Нi, нi, пане професоре, – перебила вона його. – Об’ективно кажучи, я заслуговую на осуд i знаю, що ви не можете надалi спiвпрацювати зi мною. Наражати себе на роботу зi мною. Я готова до всього.