Професор Вільчур

Добранецький пiдвiвся, став ходити кiмнатою i заговорив тоном всепрощаючого переконання:

– Напевне… Вони мають рацiю… Це належить Вiльчуровi… Та й менi вiдпочинок належить. Я стiльки рокiв був головою Асоцiацii… І ми не повиннi забувати, що Вiльчур заслуговуе на якусь моральну компенсацiю за все, що вiн пережив.

Панi Нiна засмiялася коротко й гостро. В ii великих зелених очах зблиснула зневажлива iронiя. На скривлених вустах, тих прекрасних вустах, яких вiн не мiг позбутися навiть пiд час роботи, вимальовувалася лiнiя майже огиди:

– Компенсацii?.

. Але ж вiн давно ii вже отримав з надлишком! Ти слiпий, чи що?! Вiн вiдбирае в тебе одну посаду за другою. Видер у тебе керiвництво клiнiкою, слухачiв, пацiентiв, доходи… Компенсацii!

Добранецький зсунув брови i промовив тоном, який не допускав заперечення:

– Йому це все належить. Вiльчур – великий вчений, блискучий хiрург.

– А хто тодi ти? Коли я шiсть рокiв тому виходила за тебе, то вiрила, що ти сам думаеш, що ти найкращий хiрург i знаменитiсть у науцi.

Добранецький змiнив тон. Вiн сперся на край письмового столу i, схилившись над дружиною, нiжно почав:

– Кохана Нiно, ти повинна зрозумiти, що е якiсь градацii, е певна iерархiя, е рiзнi ступенi можливостi й людських цiнностей… Як же ти можеш звинувачувати мене у надмiрнiй самокритицi, аби визнати, що я поступаюсь мiсцем Вiльчуровi i мушу поступатися з багатьох причин?.. А зрештою…

– Зрештою, – перебила вона його, – нам немае про що говорити.

Ти добре знаеш мою думку з цього приводу. Якщо тобi не вистачае амбiцiй i волi до перемоги, то я маю iх вдосталь. Я нiколи не погоджусь на роль дружини якогось нуля. І застерiгаю тебе, що якщо станеться так, що врештi-решт тобi доведеться виiхати, щоб практикувати, до якогось Мухосранська, то я з тобою не поiду.

– Нiно, не перебiльшуй.

– Бо на цьому все закiнчиться. Ти думаеш, я не знаю. Вже зараз Вiльчур пiдтримуе доцента Бернацького. Вони зiпхнуть тебе на саме дно! Я не маю за що забрати свою шубу вiд кравця! Звичайно, тебе це зовсiм не стосуеться, але я цього не потерплю, я не створена для того, щоб бути дружиною якогось нездари.

І я тебе попереджаю…

Вона не закiнчила, але в ii голосi забринiла занадто очевидна погроза.

Професор Добранецький тихо сказав:

– Ти мене не любиш, Нiно, ти нiколи мене не любила.

Вона заперечно похитала головою.

– Ти помиляешся. Але я можу кохати лише справжнього чоловiка.