Професор Вільчур

Асистенти також помiтили слабкiсть професора, а доктор Жук, уважно спостерiгаючи за ним, навiть передбачав непритомнiсть i приготувався особисто замiнити професора, аби закiнчити операцiю, якщо дiйде до нещасного випадку.

Тепер уся елiта клiнiки зiбралася в кабiнетi професора Добранецького, який сказав:

– Ми всi поважаемо його, ми визнаемо його заслуги, ми дуже йому симпатизуемо, але ми не повиннi закривати очi на очевиднi факти: вiн стара людина, йому потрiбен вiдпочинок, вiн нiчого не хоче слухати.

Адже подiбнi випадки будуть траплятися щораз частiше. Я справдi не знаю, що робити.

Серед загальних пiдтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люцii Канськоi:

– Тут нiчого не треба робити. Тут треба повiдчиняти вiкна й вивiтрити цю огидну атмосферу, над створенням якоi працюють недоброзичливi люди. Слiд протидiяти бридким плiткам, брехнi та наклепам. Я не знаю, чи змiг би хтось пiдтримувати спокiй i рiвновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, пiдступних iнтриг, пiдкилимних iгор, якими оточили професора Вiльчура.

Це ганьба! Це сором! Але помиляються тi, хто хоче довести професора Вiльчура до руiни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як вiн, не зiгнеться пiд тягарем пiдлостi нiкчемних iнтриганiв, усi поряднi люди стануть на його бiк!..

Професор Добранецький зблiд i нахмурив брови.

– Ми всi на його боцi, – чiтко промовив вiн.

– Еге ж? Ви також, пане професоре? – вона дивилася йому просто в очi.

Добранецький не мiг приховати свого обурення:

– Моя дорога панi.

Тодi, коли ви ще носили шкiльну форму, я опублiкував бiографiю професора Вiльчура! Ви занадто молода i забагато дозволяете собi нехтувати певною вiдстанню мiж нами. Вважаю, що менi не треба бiльш чiтко це пояснювати.

Доктор Люцiя розгубилася: насправдi мiж нею i Добранецьким була така вiдстань, як мiж генералом i рядовим, i лише раптове обурення дозволило iй на мить забути про це.

Скориставшись тим, що Добранецький пiсля останнього слова вiдвернувся до доцента Бернацького, Люцiя вийшла з кабiнету.

Кольського вона знайшла на третьому поверсi, вiн саме закiнчував перев’язку. Їi так трясло, що вiн спитав:

– Щось трапилось?

Люцiя заперечливо похитала головою:

– Нi, нiчого. Нiчого важливого. Тiльки вони знову задумують лихе… Я хотiла з вами поговорити.

– Гаразд, – кивнув вiн. – За п’ять хвилин я вiльний. Зачекайте у моiй кiмнатi.

В його очах була тривога i сум.