Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

І так дивина, що поруч з Тарасом Жовнiруком живе в емiграцii Тарас Гунчак, а Украiна знае не лише Бориса Олiйника, а передусiм Івана Драча; в Австралii працюе невтомний подвижник лiтературного життя Дмитро Нитченко, а в Канадi – голова вiннiпезькоi «Просвiти» Зенон Круцько; i нема чого дивуватися, що патрiоти зi Спiлки британських украiнцiв у Англii не бажають з нами мати дiлових стосункiв, оскiльки ми «московськi запроданцi», i щастя велике, що в ложi Президii Верховноi Ради Украiни поруч iз ренегатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.

Отож кiлька слiв про Дмитра.

Нiмцi зайняли Киiв, а в Коломиi стараннями Украiнського крайового комiтету i його голови Костя Панькiвського вiдкрилася украiнська гiмназiя, до якоi потягнулися звiдусiль сiльськi хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пiшли i ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холошi яких, за вiдсутнiстю чобiт, запихав у вовнянi камашi.

Через тi райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зi Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу i з яким ми, хоч на певнiй дистанцii, але в чесних i приязних стосунках, пройшли крiзь школу, унiверситет, лiтературу й полiтику.

«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гiмназiйному коридорi пiд час перерви.

Я рiзко повернувся з твердим намiром зацiдити зухвальцевi у вухо i побачив присадкуватого, по-сiльському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посмiхався, зовсiм не злякавшись мого закукурiченого вигляду.

Вiн стояв поруч з ошатно вдягнутим своiм однокласником Аскольдом Ганькiвським, якого знали всi, бо був вiн синочком знаменитого в Коломиi лiкаря, i я сказав Аскольдовi: «Скажи йому, хай защепить ггудзик!»

Спантеличений задавака вмить привiв себе до порядку, i ми всi трое мирно вийшли на подвiр’я й цiлу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сiльських дiвчат i на панянок, вибираючи потаемно кожен для себе «даму серця», без якоi нiхто з нас не мiг би себе вважати повноцiнним гiмназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».