Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

З депутатами-комунiстами Вiталiем Ревою чи Олександром Морозом я наодинцi мав би про що розмовляти, але коли вони всi збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя i смерть – це загроза не тiльки нашiй нацii, а людству.

Отож Станiслав Гуренко нещодавно зiбрав з’iзд письменникiв-комунiстiв – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», i на цьому зборищi, немов на лакмусi, проявилася реакцiйна сутнiсть навiть таких людей, якi за свое життя щось i зробили для нацiональноi культури: мiй колишнiй приятель поет Станiслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш нацiональний гiмн.

Що тут ще можна сказати… А тодi, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища i смiху зiбрав у палацi «Украiна» немiчних iнвалiдiв другоi свiтовоi вiйни, похилих ветеранiв комунiстичноi партii, щоб вони пiсля конференцii, на якiй одностайно були засудженi голодуючi «екстремiсти», пiшли походом по Хрещатику. Про це я розповiм докладнiше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей i спостерiгав це видумане Гуренком ганьбище.

…Бiльшовицький кулак розтулявся поволi, проте невiдворотно, кожен з нас це вiдчував i з затаеним подихом вичiкував розвалу комунiстичноi системи, та нiкому i в найкращому снi не могло наснитися, що кощавi пальцi кривавоi примари, якi стиснули горла мiльйонiв людей, так скоро ув’януть.

Це ослаблення тоталiтарного тиску я вiдчув ще зi ставлення комунiстичних партократiв до мене.

Насамперед вiдбувся погром моiх «Мальв». У журналi «Комунiст Украiни» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакцiйна стаття, в якiй було пiддано остракiзмовi кiлька iмен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста i чотирьох письменникiв – Сергiя Плачинди, Романа Андрiяшика, Івана Бiлика i мое. Окремо, як i належиться патрiарховi украiнськоi лiтератури, зазнав гонiнь Олесь Гончар, а iм’я Лiни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби ii в лiтературi зовсiм нiколи i не було.

Якi ж то натхненнi комунiстичнi шабашi вибухнули тодi! Вже ж давно поринули в минулому моторошнi постанови в галузi лiтератури i мистецтва, здавалось, нiхто бiльше не почуе на партiйних зборах i виробничих нарадах ревних вiрнопiдданських прокльонiв на адресу ворогiв народу, якi пiдступно проникли в монолiтне соцiалiстичне суспiльство, щоб його зсередини розкладати…

Але тут я зупинюся.