Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

І так щодня!

Я вже не маю хлiба, а молдаванин стовбенiе, бо iншого порятунку, анiж те вiкно, бiля якого сидить за книжками старанний учень, вiн не знае; вiн стоятиме тут доти, доки мiй батько принесе менi нову хлiбину на наступний тиждень, i я дам, дам… Приходить нарештi батько, вiн тужно дивиться на мое схудле обличчя й не знае, що я з’iдаю тiльки двi третiх видiленоi пайки; батько вiдходить, а молдаванин уже тут, вiн ледве тримаеться на ногах, я квапно вiдрiзую скибку, даю йому й дивуюся, що вiн пожадливо не пхае ii до рота; молдаванин виходить за хвiртку i падае у рiв мертвий, мiцно тримаючи скибку хлiба в руцi…

Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космiчних свiтiв заслано зграю бандитiв, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому свiту мiльйони людей – i раптом зникла? Хто це був, що призвiв народи до людоiдства, що витренував професiйних убивць, якi могли весь свiй восьмигодинний робочий день стрiляти людям в потилицi, якi загнали за колючi дроти мiльйони мирних громадян? Чи зможе вiдповiсти коли-небудь на це наука?

А ще… Та нi, досить, бо ж була в мене й радiсть, яку нi з чим не зрiвняеш, яка стоiть вище голоду й смертi, – це божественний чар поезii, задля якоi, щоб тiльки вiдчути ii i збагнути, варто жити i ризикувати життям, бо нiчого на свiтi кращого нема, як поетична музика:

А була ти як буря i грiм,

А була ти як нiч на Купала!

Безгомiння i сон, безгомiння i сум,

Там десь зiрка упала…

А за цiею музикою – обличчя трацьких красунь, i кожну я опоетизую, кожнiй гiмн складу – тим дiвчатам, що спiвали в хорi мого батька на стрiлецькiй могилi 1941 року…

Як би iх побачити ще раз у тому розкiшному гронi в пiднiжжi могили!

І я таки побачив – рiвно через п’ятдесят лiт, 1 листопада 1991 року: у Трачi висипали на мiсцi колишньоi, зруйнованоi, нову могилу, i моi земляки запросили мене на ii освячення, зробивши при цьому для мене милу несподiванку.

На стендi бiля могили на побiльшенiй фотографii стоять моi дiвчата, одна за iншу краща, а серед них мiй батько-диригент, такий вродливий, такий рiдний, молодий! І я вгадую, нi, не вгадую – впiзнаю i називаю по iменi кожну красуню, врештi зупиняюся на найвродливiшому обличчi й вигукую: «Анна Яремiйчук, перша дiвчина в селi! О, де моя молодiсть?»

Хтось м’яко взяв мене пiд руку, я озирнувся.