Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Цi слова дитячоi обiцянки були при менi все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здаеться, так. Але не янголом – янголи на землi не живуть.

Важким струсом була для мене звiстка про розстрiл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харкiвського iнституту народноi освiти, знаменитого полярника. Про це нам, дiтям, пошепки розповiв батько взимку 1940 року i наказав мовчати: наша сiм’я була у списках для депортацii в Сибiр… Я вийшов тодi в сад. Надворi лютувала ота страшна зима за «перших совiтiв», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони i вивозили на голодну й холодну смерть у Сибiр.

Я пiдняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумiв: працюючи над iсторичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знiвечену долю мого брата Євгена, який десять молодих лiт промучився у воркутинських таборах – за тi роки з нього, напевне, сформувався б справжнiй письменник, про що засвiдчили опублiкованi недавно його каторжанськi спогади «Крок влiво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, i це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збiрками моiх новел, а особливо романом-трилогiею «Край битого шляху», я зажив неабиякоi популярностi: новели читали на естрадах, а трилогiю, незважаючи на однобоке в нiй висвiтлення життя Галичини мiж вiйнами i пiд час вiйни, iнсценiзували, перекладали iншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на лiтературному кону Григiр Тютюнник, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, i я залишився начебто поза ними, в тiнi.

Чому так сталося? – дошкуляло менi. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що моi стилiстичнi пошуки доволi плiднi… Та вчасно зрозумiв: клятву письменницькоi помсти не можна виконати, пишучи пiвправди.

І написав я тодi немовби епiлог до своеi трилогii – повiсть «Спрага» («Зупинись, подорожнiй!») – про пiслявоенний бiльшовицький терор у Галичинi. Окремою книжкою твiр так i не вийшов, а редакторам журналу «Днiпро», в якому «Спрага» була опублiкована, й авторовi теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з бiльшовизмом: працюючи над повiстю, зумiв переступити межу страху, i тодi простелилася передi мною нова лiтературна дорога, якою йду донинi, назавше вiдкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашiптувань самоцензора.

А мiж цими найважливiшими для мене моментами вирувало розмаiте життя.