Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Було б фальшиво стверджувати нинi, що ми тiльки те й робили, що боролись i страждали. Ми були життелюбами i брали в долi те, що вдавалося взяти: ми дружили i закохувалися, нiколи не скиглили, нашими супутниками були смiх, жарти, самоiронiя, сарказм i оптимiзм. Кожен з нас, зрештою, вiрив, що на мiських ратушах i на банi Верховноi Ради Украiни доконче будуть колись майорiти нашi нацiональнi прапори, – без цiеi вiри я не написав би й рядка. Та хто мiг сподiватися, що це станеться за нашого життя!

У сiрi днi маразматичноi брежневщини я мав щастя знайти вiрних друзiв.

Вiдчуваючи постiйно iхню присутнiсть, я невтомно працював. Кожною своею книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звiтував перед ними, кожним iхнiм твором тiшився або ж уболiвав за невдачi.

Що спонукувало мене до щоденноi працi? Вони, моi приятелi? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собi, як би я писав, будучи вiльним. А втiм, письменник вiльним нiколи не бувае, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженоi дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчостi божественна краса свiту, яку нiколи не мала сили затьмарити неволя.

І за тi чари, якими вона обдарувала мiй народ i мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив цi слова кiлька рокiв тому, сидячи на верандi мого улюбленого будиночка над Наварiйським озером.

Сонце хилилося на захiд i входило у чорну бовдуристу хмару.

В своему образному баченнi свiту я вже давним-давно позбувся прямих паралелей мiж явищами природи i суспiльного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирi диска сонця мене охопило гнiтюче й тоскне почуття безвиходi.

А був то час андроповськоi сваволi, коли органiзованi кагебiстами так званi дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед бiлого дня облави: вривалися в кiнотеатри, кафе, ресторани i навiть лазнi, перевiряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботi, затримували, – менi цi андроповськi операцii нагадували гестапiвськi лови на людей пiд час нiмецькоi окупацii.

То були днi моеi найтяжчоi депресii. Я сам себе за те ненавидiв, бо ж досить стiйко пережив i сталiнщину, i брежневщину, та ось вигудiла враз передi мною сiра стiна, яку нiколи не обiйдеш i назад не вернешся, бо стала вона клiттю, – хiба що проб’еш головою.