Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

І я, котрий весь час посварював на своiх друзiв, якi хвилево зневiрювалися, опускали руки i замiсть працювати починали нудити свiтом, одного разу, блукаючи удвох з Нiною Бiчуею над Наварiйським озером, застогнав крiзь сльози: «Не буде, нiколи не буде Украiни, все це марно, все це iлюзiя!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моiх друзiв знав, що всi вони мають право на сумнiви, крiм мене одного. Тож Нiна мовила спокiйно, немовби стаючи на мое мiсце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жiнки…» В цьому ми й переконуемося нинi.

А тодi Нiнинi слова повернули менi рiвновагу…

У невимовнiй тузi супроводжував я поглядом червоний окраець сонця, а коли смеркло i важкий сувiй чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю вiд заходу до сходу, горбатi оболоки на небi враз зажеврiли, свiтляна смуга позначила iх обриси гарячою облямiвкою, мовби сусальним золотом кованою, i простяглася та зигзагувата свiтляна окрайка по всьому небосхилу й пломенiла, не меркнучи, нiби сонце десь там зупинилося або повертаеться назад.

Гра свiтла й тiнi тривала довго, дуже довго, i я врештi прошепотiв тi слова, дякуючи Господу, що дав менi щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тiльки це, варто було прийти на свiт?

Я змалку виростав поганином, цiлковито злитим iз довколишньою природою, хоча з релiгii в початкових класах, а потiм у гiмназii завжди мав найвищу оцiнку i майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релiгiйному дусi, хоч самi фанатиками нiколи не були, почерпнувши в науцi Франка основ розумного атеiзму: догми церковнi вiдкидали, Старий i Новий Завiт Святого Письма знали i визнавали iх найвищого рангу фiлософськими творами, християнських обрядiв ретельно дотримувалися, шануючи й сповiдуючи в них нацiонально-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зi священиками несли в народ освiту i просвiту, нацiональну свiдомiсть i мораль.

А втiм, критичне ставлення свiтськоi iнтелiгенцii тридцятих рокiв до служителiв культу було здебiльшого напускне, зумовлене модним тодi вiльнодумством.

Що ж, був у селi Микитинцях на Косiвщинi священик-атеiст, якого називали двуличним, я знав його – освiченого скептика. А в Дебеславцях на Покуттi мав парафiю молодий отець-целебс, який не так iз своеi вини, як з причини примусового целiбату, запровадженого на Станiславщинi епископом-полонофiлом Григорiем Хомишиним, став несусвiтним бабiем.