Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Але бiльшiсть греко-католицьких отцiв були справжнiми подвижниками вiри й культури: донинi свято зберiгаю в пам’ятi образ отця Гоянюка iз Залуччя над Прутом i всiеi його чесноi родини, його дочок, якi мужньо витримали нiмецькi й бiльшовицькi концтабори, а нинi дзеркалом порядностi й патрiотизму старого отця бачу його внука – артиста Львiвського театру iм. Марii Заньковецькоi Романа Бiля.

Селяни теж по-рiзному ставилися до церкви: були ж серед них нацiоналiсти, радикали i комунiсти. Я знав, наприклад, побожних членiв КПЗУ, вихованих «Просвiтою», але й знав таких, якi в хатi перед образами не знiмали шапок: уже тодi виплоджувався в наших краях бiльшовицький хам.

А ось мiй дiд по матерi вважав себе радикалом. Оскiльки був малограмотний, то засвоiв собi з франкiвськоi науки тiльки нехiть до попiв, яка згодом переросла в безпричинну до них ненависть. Вiн застерiгав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене пiп, то я мертвий схоплюся з лави i – кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, i дiд перед економ прошепотiв: «Клич, жiнко, священика, щоб висповiдав; що е на землi, я бачив, а що буде там, – не знаю».

Хочеться менi при цiй нагодi зазначити, що функцiя церкви в нинiшньому духовному вiдродженнi повинна мати певнi межi. Зголоджений за вiрою народ пригорнувся до храмiв i прагне духовно очищуватися в них. Проте святi отцi повиннi розумiти, що до церкви треба навертати передусiм молодь, щоб вона не хамiла в пив’ярнях, пiдпiльних борделях i наркоманських клубах. Чи ж утримаете ви бiля себе юнакiв i дiвчат двогодинними богослуженнями на мiтингових площах, самi ж бачите, як порожнiють майдани, коли ви втрачаете мiру! А тi безконечнi молебнi без урочистих на те причин! Я був якось присутнiй на молебнi в день народження свого приятеля.

Виглядало буквально так: образ Божоi Матерi припер отець до пляшок, i правив, i проповiдував, i кропив… Спам’ятайтеся, мiй батько казав колись, що нерозумний священик е найкращим атеiстичним пропагандистом.

Отож, в оточеннi бiльш чи менш вiруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись iз природою, i в цьому немае жодного парадоксу, бо свiт довкола мене в своiй сутi був язичницький.

Глибокопобожний селянин, навiть не усвiдомлюючи того, що заперечуе християнськi догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роiння бджiл, наприклад, то вiн кидав на Святвечiр жменю кутi в стелю, i та брудна клякса чорнiла над головами аж до передвеликоднього прибирання.