Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Я захотiв увiч пiзнати обидвi батькiвщини письменникiв, а тому у вiльний час блукав iзворами Малого Кавказу неподалiк Гянджi, пiшки добирався в аджикентськi вiдроги гiр до ока азербайджанськоi землi – високогiрного озера Гйок-Гйоль, обкурювався солоним пилом евлахського степу (як болить мене серце, що там нинi ллеться кров); зачарований стояв перед пам’ятником Руставелi на проспектi в Тбiлiсi й спинався на Мтацмiнду i хребет Шавнабада (i там нинi ллеться кров!) – й журився марнiстю набутих знань, не вiдаючи з причин зелепужноi юностi, що в життi людини, а тим паче письменника, нiщо не пропадае даром, що кожна зернина життевого досвiду проросте у свiй час.

Тож трапилося потiм у моему життi те, чого я тодi зовсiм i не сподiвався… Давно я вже зазнав насолоди вiд терпкоi, з присмаком гiрчичного зерна працi iсторичного романiста, мандрiвки стали для мене не розвагою, а робочою потребою: та ось, проiздивши пiвсвiту, я враз шемно затужив за тим краем, куди завели мене стежини юностi, де дивиться в небо голубим оком озеро Гйок-Гйоль, де пливе, поеднуючи живильною артерiею Грузiю й Азербайджан, повновода Кура й куриться солоний степ бiля Євлаха, де я збагатився творчiстю Церетелi й Ахундова, Нiзамi й Руставелi…

Восени 1978 року я приiхав сюди у складi делегацii на Днi украiнськоi культури в Азербайджанi.

Через двадцять п’ять рокiв побачив мою Гянджу – на рiвнинi Шейха, у притворi гробницi Нiзамi. З Дашкесанських гiр вихоплюеться той самий бурхливий Кошкор-чай, над яким за тридцять кiлометрiв вiд Гянджi скупчилося село Ял-кишлак, де стояли нашi казарми, i схожi на азербайджанку Айну, в яку я був безнадiйно закоханий, чорноокi красунi перуть бiлизну в рiчцi, i такi ж як колись кучерявi хлопчиська, замурзанi ягодами шовковицi, вибiгають назустрiч, i я втираю сльози, i приходить до мене святкове усвiдомлення того, що мое серце мiцно зрослося з цим краем.

Секретар кiровабадського мiськкому партii Гасан Азiзович Гасанов, який нинi обiймае високу посаду в незалежному Азербайджанi, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаемо в одному готелi, парадоксальне вiдкриття: в Гянджi доживав вiку цiлком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодiiвського братства, вчений-полiглот, дослiдник грузинськоi й азербайджанськоi лiтератур Микола Гулак.

Нам з Драчем соромно. У Гянджi е вулиця М.