Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Гулака, на стелi в центрi мiста серед нiзамiзнавцiв свiту пишаеться його барельеф, а ми, украiнськi письменники, не знаемо, куди вiн подiвся пiсля шлiссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливiстю спонукае мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаеш кавказький антураж!»

Недовго гаючись, я виiжджаю у Гянджу й Тбiлiсi й збираю матерiал. Через кiлька рокiв за книжку «Четвертий вимiр» менi присуджено Державну премiю Украiни iм. Т. Шевченка. Я незмiрно гордий цiею нагородою.

Та чи не найкраще вiддячила менi доля за мою вимушену солдатчину – визнанням грузинського письменника Рауля Чiлачави i азербайджанського – Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав iдентичну оцiнку моему романовi: «Цей твiр мiг написати тiльки грузин»; «Цей твiр мiг написати тiльки азербайджанець».

Нiщо не минае даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Клiо.

…5 березня 1953 року раннiм ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Левiтана: помер Сталiн.

«Здох Сталiн!» – мало не вихопилося менi з уст, та я силою згасив утiху в очах, глипнув на Василя, i вiн теж згасив радiсть; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибiгли на майдан.

Солдати й офiцери стояли розгубленi, дехто втирав сльози. Сила Сталiна i його клiки була насправдi диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навiть людоiдство було звичайним явищем, не мислив свого iснування без тирана. Тiльки в очах Василя Палiя кипiв нестримний глум, i я боявся, що той насмiх прочитають i стане Василь першим агнцем для заклання на тризнi по бузувiровi.

До мене пiдiйшов комбат капiтан Гольдман i прошепотiв, перериваючи подих:

«Сержант Іваничук, тобi треба виступити нинi на розводi зi словами скорботи».

Це було неможливо, я не мiг, не мав права прославляти, хай i по смертi, виродка, через якого серед мiльйонiв невiльникiв мучиться мiй брат. Я сказав, опустивши очi:

«Не можу… Менi надто важко… Не вимовлю й слова».

«Я розумiю тебе», – погодився капiтан.

А Василь, слухаючи це, насилу стримував регiт, i я був у панiцi: вiн таки засмiеться!

Слова скорботи виголошував хтось iнший, а я думав про свою сiм’ю, яка пережила – вже пережила найтяжче лихолiття. Я скоро вернуся додому, i ми з батьком будемо довго розмовляти, i завжди я буду дiлитися з ним найпотаемнiшим i вголос читатиму йому все, що написав.

А ще повернеться Євген. І припаде батьковi до колiн, благаючи прощення.