Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Паростки украiнського модерну ми вже бачимо – це передовсiм поезiя Ігоря Калинця, а теж Вiктора Неборака, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, проза Юрiя Андруховича, Євгена Пашковського, Галини Пагутяк, Ярослава Павлюка…

На нинiшньому ступенi нацiонального розвитку функцiя лiтератури повинна категорично змiнитися: надалi письменники пiдуть уже не за схемою «лiтература i держава», а навпаки – «держава i лiтература», iнакше навiть тодi, коли станемо зовсiм незалежними, – залишимося нiкому не цiкавим народом на своему духовному загумiнку.

…Цей короткий роздiл пишу 1 сiчня 1992 року. Настав перший Новий рiк за незалежноi Украiнськоi держави. Вперше по телебаченню вiтав наш народ не московський iмператор, а украiнський Президент – пiд звуки нацiонального гiмну, на тлi синьо-жовтих кольорiв. Як не розiрветься вiд щастя серце! Адже попередне поколiння ще гинуло в безнадii, переконане, що Украiна навiки пропала.

Чи мiг хоча б на секунду уявити собi нинiшнiй день мiй стрийко Михайло Іваничук перед тим, як бiльшовицький убивця вистрелить йому в потилицю? Таж нi…

А втiм, вiрили. Адже писав Богдан Лепкий у своiй епопеi «Мазепа»:

«Нинiшнiй програш (Полтавська битва) перемiниться у завтрашню перемогу, бо перемiнитися мусить, бо земля наша завелика, щоб ii можна чужим шумовинням залити, i завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».

Вiрили. Та це були тiльки мрii: нiхто тодi не знав, у який спосiб можемо стати незалежними, маючи тiльки обскубану лiтературу i не маючи елементарних державних ознак, не кажучи вже про армiю. Я ще три роки тому в поiздi, коли ми верталися з Киева з установчого з’iзду РУХу, вiдказав скептично Михайловi Гориню, який передбачав парламентський спосiб боротьби за незалежнiсть: «Твоi б слова та Боговi в ухо!»

А воно так i сталося.

Наш народ нинi не долив до моря кровi, пролитоi протягом вiкiв за незалежнiсть, бiльш нi краплi. Видно, досить було ii – переповнилась чаша.

Та чи не пролле iще? Чи маемо ми вже незалежнiсть? Ми ж працюемо й досi в старiй скорумпованiй системi: нiхто ще не помiняв державних механiзмiв, нова влада подекуди не вмiе iнакше дiяти, нiж по-бiльшовицькому. Всi ж вийшли з тiеi страшноi школи.