Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

А з Тараса Шевченка патрiотична украiнська елiта, з одного боку, а росiйський держиморда – з iншого – спiльно зробили iдола, i вiн з великого поета поступово перетворювався в рупор iдей нацiональних органiзацiй i соцiальних станiв; над ним манiпулювали, мов сектанти над Бiблiею, професiйнi полiтики й полiтичнi невiгласи, патрiоти i яничари, своi макiавеллiсти i чужi фальсифiкатори, солодкi украiнофiли й заклятi украiнофоби… І навiть ми, сучаснi письменники, й донинi цитуемо Шевченка де треба i не треба, пiдсилюемо його поезiею своi полiтичнi аспiрацii, а про його поетику, його науку мистецтва знаемо дуже мало, бо так мало мали часу – через постiйну загрозу нацiонального зникнення – вникати в секрети шевченкiвськоi поетичноi творчостi.

Проте без полiтизацii лiтератури ми б не вижили як нацiя, давно б уже втратили не тiльки мистецтво, а й елементарнi нацiональнi ознаки; украiнськi письменники протягом столiть штурмували свiй власний народ i таки перемогли його – пробили мiцний панцир пiдневiльноi лiнивостi i сплячки, а за це платили волею i життям, висилаючи з-помiж себе на рiднi барикади найкращих своiх представникiв: Шевченка – в солдатчину, Грабовського – в тюрму, Франка – на розтерзання польським шовiнiстам, Лепкого, Маланюка, Самчука, Багряного – у вигнання; вiддали, зрештою, на смерть усе лiтературне вiдродження двадцятих рокiв, загатили мордовськi табори у сiмдесятих i нарештi послали iх у перший украiнський парламент, де вони, перемагаючи iнфаркти, проголосили незалежнiсть Украiни.

У всiх письменникiв мого поколiння, якi вважають себе украiнськими патрiотами, iншого засобу боротьби, нiж полiтизованiсть i лiтературна професiйнiсть, не було. Адже бiльшовицька система нiчого позитивного у собi не мала – позитивним було тiльки те, що ii опротестовувало. В антирадянськiй мережi протесту на перше мiсце вийшла лiтература, i тому бiльшовизм так нещадно з нею боровся.

Ми ще не знаемо, що з наших набуткiв залишиться жити в наступнiй епосi вiльного нацiонального розвитку.

Можливо, найкращi нашi твори стануть неактуальними й нецiкавими. Будьмо до цього готовi. А тому я закликаю нинiшне молоде письменницьке поколiння йти в зворотному напрямку, проте – вперед: вiд полiтизованоi лiтератури до чистого i незалежного мистецтва.

Усвiдомлюю, що це не швидко станеться. До новiтньоi якостi мистецтва ще довго будемо йти заангажованi, проте неухильно звiльнятимемось вiд полiтичноi залежностi.