Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

«То, може, ви скажете, не знаю, хто ви такий i чого прийшли?» – звернувся вiн до мене.

«Ablativus absolutus», – скромно вiдказав я.

«А бачите – i на лекцii не ходить, i знае!» – заспокоiвся врештi Юрiй Федорович.

Я знову став студентом.

8

Починаючи з цього роздiлу, я говоритму здебiльшого про лiтературу.

Украiнський народ, який в нерiвних i програшних битвах утратив зброю i припинив народжувати полiтичних вождiв, народ, якого окупанти позбавили навiть князiв, гетьманiв, отаманiв, генералiв – ворон не позбирае iх кiсток, мусив витворити для свого порятунку новий полiтичний iнститут, в якому б едукацiю здобували не регiментарi, що iз озброеним до зубiв вiйськом вiдвойовують народовi незалежнiсть, а мислителiв, якi йдуть на приступ ворожоi фортецi з натужною мислю.

«Zmiana pozycji», – сказав би польський фацетист, а воно так i е: загальна концепцiя усiх моiх iсторичних романiв теж зводиться в мене до единоi формули «меч i мисль», яка означае перемiну зброi, засобiв боротьби.

Це закономiрно, так воно е. «Змiна позицiй» вiдбувалася не тiльки в нас – багато народiв у рiзнi часи обирали своiми полiтичними вождями поетiв (Хосе Мартi на Кубi, Христо Ботев у Болгарii, Шандор Петефi в Угорщинi, перелiк можна б вести й далi), проте в Украiнi полiтизацiя лiтератури набрала явноi однобокостi. Аж так багато лiтературних вождiв як Украiна не мав жоден народ свiту – не було нiде в цьому потреби.

В iнших народiв при першому спалаховi боротьби за незалежнiсть лiтературнi провiдцi iдентифiкувалися з полiтичними вождями i йшли на штурм чужоi ворожоi фортецi; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж вiкiв невпинно штурмують митцi, хльоскають його нагайками, славлять i лають, повертають йому пам’ять, аби вiн не заснув мертвим сном i не став жорствою на завойовницьких трактах.

Тому в нас лiтература стала функцiональною, а не самодостатньою, як у бiльш цивiлiзованих народiв; всi украiнськi письменники досi були i нинi е нацiонально заанггажованими, творцi незалежноi поезii традицiйно вважалися мало що не вiдступниками; гасло «мистецтво для мистецтва», що закликае до розвитку високоi штуки як самостiйного духовного самовираження, оголошувалося полiтичним грiхом, за який безжально шмагав украiнських модерних поетiв своiм критичним канчуком Іван Франко.