Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Може, це приходить до мене його молода енергiя? Зрештою, я вiрю в потойбiчне iснування людського духу…

Мати-вдова – iй виповнилося тодi всього сорок сiм рокiв – просила мене залишитися при нiй i вчителювати в селi на батьковому мiсцi. Та я поцiлував ii, взяв у рюкзак ворок кукурудзяноi муки i глечик бринзи й далi пiшов у свiт райськi сади садити. Я знав уже, чого хочу. Мiй хребет змiцнiв, i я вибрав для себе свiй жанр: прозу!

У Львовi знайшов Павличка. Вiн втiшався тодi першою славою, вчився в аспiрантурi, мав неабиякий авторитет, i сорокарiчний ректор унiверситету професор Євген Лазаренко був його приятелем.

То був единий за моеi пам’ятi ректор!

Ми пiшли до нього. Я – у вiйськовiй унiформi, в сержантських погонах.

Євген Костянтинович – лисуватий, з випуклим чолом i вiдкритим благородним обличчям – уважно вислухав Дмитра, який просив поновити мене на другий курс. Потiм пройшовся по кабiнету, зупинився передi мною, пильно приглядаючись до мене, далi сiв за стiл i мовив скрушно:

«Поновити його неможливо.

Вiн же ж мав перерву в цiлих чотири роки. До того ж, нинi не серпень, а жовтень. На другому украiнському в цю мить Юрiй Мушак втовкмачуе своiм „ослам“, як вiн називае другий украiнський, латину. Вже другий рiк втовкмачуе, а вони нiчого не знають. Навiть найздiбнiший хлопець не може всього того наздогнати… Іваничук, – звернувся ректор до мене, – на другий рiк поступите на перший курс, я вам гарантую».

«Не можете ви так зробити! – пiдступив до ректорського столу Павличко i твердо поклав на папери долоню.

 – А може, в цю хвилину ви вбиваете письменника… Великого письменника!» – заволав Дмитро, звiвши вгору руки.

Треба було чути, як щиро смiявся ректор.

«Ну й демагог, ну й нахаба!» – хлипав Лазаренко вiд смiху, пишучи наказ про мое поновлення на другому курсi украiнського вiддiлу.

Перед дверима зали Коперника, бiля тiеi самоi аудиторii, в якiй мене чотири роки тому виключили з унiверситету, я зупинився, зiрвав погони i, не чекаючи перерви, тихо прочинив дверi.

На мене видивилися пiвсотнi здивованих очей незнайомих менi студентiв, а професор Мушак – той самий дивак, який знав усi мертвi мови свiту, – не звертаючи на мене уваги, водно повторював латинське словосполучення й допитувався в аудиторii, яка це конструкцiя? Студенти мовчали. Я сiв за першу парту, мiзкуючи: а що ж, це справдi за конструкцiя?

Мушак безсило розвiв руками i аж тодi мене помiтив.