Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Це були радiснi для мене хвилини, а водночас i клопiтнi. Педант зроду, Гжицький не терпiв запiзнень. Коли хтось не приходив вчасно, вiн втрачав настрiй i покидав компанiю. Вiдчуваючи, що шагренева шкiра його життя невблаганно скорочуеться, а вiдiбрано в нього було цiлих двадцять лiт, вiн жадав побачити якнайбiльше, якнайповнiше насититися враженнями, i горе було тому, хто заперечував йому, що е кращi гори в свiтi, нiж Карпати, – коли ми бували в Карпатах; на Кубi вiн спiвав iншоi – невдоволено бурчав, коли хтось не захоплювався королiвською пальмою чи орхiдеями, а на бiдного Якова Стецюка привселюдно насварив, коли той, кваплячи його до автобуса, не дав надивитися на мiнiатюрного колiбрi, що довгим дзьобиком спивав нектар з троянд над Когiмарською затокою.

Володимира Зеноновича, який хворiв алергiею до фальшу й брехнi, легко було здурити, що ми незлобливо й робили: вiн нiколи не ображався, коли ми, молодi, добродушно забавлялися його наiвнiстю.

«Чого ти отруюеш себе тими цигарками, сину?» – запитав вiн якось одного жартуна-поета.

«Нiкотин розбуджуе уяву», – бовкнув поет. «Справдi?! – попросив ГЖицький цигарку i, затягнувшись, сплюнув. – Нi, це неправда, нiяк не можу в таке повiрити – паскудство, та й годi!»

Не забуду, як у залi абстрактного мистецтва в гаванському Капiтолii вiн довго й терпляче розглядав живопис, намагаючись знайти сенс у гармонii кольорiв, все розпитував товаришiв, що вони бачать у тiй чи iншiй картинi, прислухався до чужоi думки, сумнiвався, проте категоричних висновкiв не робив.

Та ось, коли ми пiдiйшли до якоiсь потвори, звареноi зi шматкiв покрученого металу, й екскурсовод почав пояснювати, що ця скульптура символiзуе любов, ГЖицький вибухнув гнiвом: «Хто смiе так трактувати кохання?!» – заволав.

У життi, як i в творчостi, ГЖицький був нiжний, людяний, проте я довго не знав, що вiн володiе справжнiм почуттям гумору. Одного разу менi було соромно i навiть страшно: Володимир Зенонович дiзнався, що я в компанiях наслiдую його голос, манери, жести.

Запитав мене, чи це правда. Я змушений був зiзнатися.

«Тодi, синцю, – сказав вiн, – зробиш це при менi в Спiлцi на новорiчному вечорi».

Я виконав його просьбу i чекав суду.

«Не забудь це зробити тодi, як мене не стане», – мовив ГЖицький, коли я виконав «номер».

Я це й зробив на поминках по ньому, хай простить менi Господь.