Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Але мушу тобi сказати, що в мене аж серце трiпоче з радощiв, коли я можу влаштувати для убогих свято, i якщо це вияв огидного себелюбства, – хоч я найменше думаю про себе, – то принаймнi я грiшу несвiдомо. Це единi квiтки в моему життi, яке взагалi менi здаеться сумним, занедбаним, зарослим будяками.

– Що ти кажеш, – палко вигукнув Георг Пепуш, – що ти кажеш про будяки? Чому ти зневажаеш будяки i протиставиш iх квiткам? Чи ти так погано знаеш природознавство й не чув, що найкраща квiтка з усiх, якi е, – це цвiт одного з будякiв? Я маю на увазi cactus grandiflorus.

А будяк Цегерiт хiба не найкращий у свiтi кактус? Перегрiнусе, я так довго приховував це вiд тебе чи, вiрнiше, мусив приховувати, бо й сам до пуття всього не усвiдомлював, але тепер скажу тобi, що я сам i е будяк Цегерiт i що я нiколи не вiдмовлявся й не вiдмовляюся вiд своiх претензiй на руку дочки достойного короля Секакiса, прекрасноi, чудесноi принцеси Гамагеi. Я знайшов ii, але тiеi ж митi мене схопили тi клятеннi сторож з полiцаем i потягли до в’язницi.

– Як? – вигукнув Перегрiнус, остовпiвши з подиву. – І тебе також, Георге, вплутано в цю дивовижну iсторiю?

– В яку iсторiю? – спитав Пепуш.

І Перегрiнус негайно розповiв своему приятелевi, як ранiше пановi Сваммеру, все, що з ним сталося спершу в палiтурника Леммергiрта, а потiм у його власному домi. Сказав вiн також i про появу майстра Блохи, щоправда, промовчавши, як i слiд було сподiватися, про таемниче скельце.

Очi в Георга палали, вiн кусав губи, бив себе кулаком по лобi, а коли Перегрiнус скiнчив, вигукнув, охоплений люттю:

– Пiдла облудниця! Зрадниця!

І, в розпачливому любовному самокатуваннi, бажаючи до останньоi краплi випити келих отрути, який йому, нi про що не здогадуючись, подав Перегрiнус, Георг примусив його ще раз iз найменшими подробицями розповiсти про все, що робила й казала Дертье. Слухаючи Перегрiнуса, вiн мурмотiв:

– У твоiх обiймах… У тебе на грудях… палкi поцiлунки…

Потiм вiн вiдскочив вiд вiкна й почав бiгати по кiмнатi, вимахуючи руками, як божевiльний.

Дарма Перегрiнус гукав йому, щоб вiн дослухав до кiнця, дарма запевняв його, що вiн почуе ще багато втiшного для себе, – Пепуш не втихомирювався.

Дверi вiдчинилися, зайшов член мiськоi управи й оголосив пановi Тису, що не знайдено нiякоi законноi пiдстави для його подальшого перебування пiд арештом i вiн може йти додому.