Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Вони завдавали один одному ударiв, то трохи зсуваючи, то знов розсуваючи свою зброю. Вони робили фiнти, паради, вольти – одне слово, застосовували всi способи фехтувального мистецтва i, видно, чимраз дужче розпалювались. Коли хтось iз них дiставав удар, то голосно ойкав, химерно пiдскакував, робив дивовижнi антраша й пiруети, як найкращий солiст паризького балету, аж поки супротивник нiби заморожував його, навiвши на нього прикорочену трубу. Коли удар дiставав другий з них, вiн робив те саме.

Так вони й скаженiли навперемiну: дико вистрибували, люто кричали, кривилися, як навiженi, пiт заливав iм налитi кров’ю очi, що мало не вилазили на лоба. А оскiльки iншоi причини цього пекельного танцю, крiм тiеi, що вони дивилися один на одного в пiдзорнi труби, не можна було помiтити, то складалося враження, що це якiсь навiженi вискочили з божевiльнi. А втiм, видовище було дуже цiкаве.

Нарештi пановi Сваммердаму пощастило прогнати лихого Левенгука з його позицii перед дверима, якi вiн боронив мужньо i вперто, й перенести двобiй у глибину передпокою.

Георг Пепуш скористався цiею хвилиною, штовхнув дверi, що виявилися анi замкненими, анi взятими на засув, i прохопився в кiмнату. Але зразу ж вискочив звiдти i швидко, як вiтер, помчав геть з будинку, вигукуючи:

– Вона втекла… втекла!

Тим часом Левенгук i Сваммердам завдали разом один одному тяжкого удару, бо обидва пекельно пiдскакували й танцювали, та ще й кричали i вили так, як, може, виють хiба грiшники в пеклi.

Перегрiнус уже сушив собi голову, як би розборонити розлючених ворогiв i покласти край видовиську, настiльки ж смiшному, наскiльки й жахливому. Нарештi обидва вони помiтили, що дверi до кiмнати розчиненi навстiж, зразу забули про боротьбу й про бiль, сховали свою смертельну зброю i кинулись туди.

Коли пан Перегрiнус Тис почув, що красуня втекла з дому, у нього наче камiнь навалився на груди, i вiн почав проклинати огидного Левенгука.

Раптом вiн почув на сходах голос Алiни. Вона голосно смiялася й приказувала:

– Чого тiльки не бувае на свiтi! Ну й дива… Аж не вiриться! І хто б мiг подумати!

– Що таке? – розгублено спитав Перегрiнус. – Що там знов за дива сталися?

– О любий пане Тисе! – вигукнула назустрiч йому стара. – Швиденько йдiть нагору, просто до свого покою!

І стара, лукаво хихикаючи, вiдчинила перед ним дверi його кiмнати.