Фауст

), поширена в мiстичних вченнях середнiх вiкiв назва Всесвiту, який включае в себе три свiти, що знаходяться у взаемодii: матерiальний (земний), небесний i духовний.]).

Яким блаженством всi моi чуття,

Уся моя iстота пойнялася,

Немов по жилах полумiнь життя

І невмируща юнiсть розлилася…

Чи то ж не Бог цi знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втiшають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощi всесильнi виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвiтлiв!

І враз мое духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слiв:

«В свiт духiв можна прозирнути,

Та ум i серце млявi вкрай:

Встань, учню, i земнii груди

В ранковiм сяевi скупай!»

(Розглядае знак).

Як все тут дiе в колi вiчнiм,

У многоликiй красотi,[21 - Як все тут дiе в колi вiчнiм, / У многоликiй красотi… – «штюрмери» приставали до думки Г.

Як сили горнi в льотi стрiчнiм

Мiняють кiнви золотi!

На благовiсних крилах мають,

Споруду всесвiту проймають

У гармонiйнiй повнотi!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею свiт ти поiш,

І небо, й землю – все живиш?

Невже ж ти болю в серцi не загоiш,

Жаги палкоi в нiм не заспокоiш?

(Перегортае нетерпляче книжку

й натрапляе на знак Духа Землi).

Цей знак на мене мае iнший вплив!

Ти, Дух Землi, менi рiднiший,

Я став вiдразу мов сильнiший,

Мов хмiль вина мене сп'янив;

І я ладен пiрнути в свiту море,

Знести земнi i радощi, i горе;

Нi грiм мене, нi хвиль виття суворе,

Нi згуби страх, нi буря не поборе!

Нахмарило кругом —

І мiсяць заховавсь,

І лампа згасла!

В iмлi встае над головою

Червона заграва…

Холодний жах згори вiйнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув…

Одкрийсь менi!

Твiй повiв серце стрепенув

І владно тягне…

Усе ество до тебе прагне!

Тобi вiддав навiк я серце й душу,

Нехай i вмру – тебе побачить мушу!

(Бере книгу i промовляе таемничi заклинання.

Займаеться червона заграва, i в полум'i з'являеться дух).