Фауст

І глиб, i вись – все духом охоплю я,

І втiху, й бiль – все в серце уберу я,

Щоб всiм еством своiм з еством вселюдським злитись

І разом з ним у безвiсть провалитись.

Мефiстофель

І я жую вже ряд тисячолiть

Той шмат черствий, мiй друже милий!

Нiхто з людей, з колиски й до могили,

Староi закваски нiяк не мiг стравить.

Повiр менi, для себе сам

Бог сотворив цей свiт як цiлiсть;

Вiн в вiчнiм свiтлi сяе там,

Нам дав лиш пiтьму, ну, а вам

І день i нiч послав як милiсть.

Фауст

Коли ж я хочу!

Мефiстофель

Це воно!

Але… тут е «але» одно.

Мистецтво довге, вiк короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мрiях смiлий, у серцi кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращi якостi там найде;

Ти будеш смiливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як пiвдня син, яркий, палкий,

Як сiверяк, крiпкий.

І будеш ти зразком лицарства

І водночас верхом лукавства,

Зумiеш пристрастю палати

І розраховано кохати.

Таку прояву високосну

Значу я знаком мiкрокосму.

Фауст

Хто ж я такий, що досягти

Я мрii людськостi не можу,

Якою душу я тривожу?

Мефiстофель

Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти.[28 - Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти. – Мефiстофель прагне переконати Фауста в його суетнiй, скiнченнiй сутностi, яку легко задовольнити суетним же, тодi як Фауст прагне наблизитися до «безкiнечного» («Не став я нi на волос вищий, / До безконечного не ближчий»).

З мiльйонiв кучерiв дiстань собi перуки,

На височеннii зопнися закаблуки,

Але й тодi ти будеш – ти.

Фауст

Не радуе мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязi рокiв…

Я нiби й рiс – а добре придивиться,

То духом я нi крихти не змiцнiв;

Не став я нi на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

Мефiстофель

Мiй друже, дивишся на речi

Ти якось надто по-старечи;

Нi, треба дiяти не так,

Поки в життi ми чуем смак.