Стук у браму

Лише коли я вклав iй у руку монету, вона сонно вiдiрвалася вiд нього, повiльно вiдкрила маленькi дверi пiд’iзду i випустила нас у нiч.

Над порожньою, рiвномiрно освiтленою вулицею стояв великий мiсяць на трохи хмарному i через це ще ширшому небi. Лежав снiжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькi кроки.

Щойно ми вийшли на вулицю, я помiтно пiдбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, трiскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь iм’я, наче вiд мене за рогом зник приятель, пiдстрибуючи, кидав угору капелюх i хвалькувато пiдхоплював його.

А мiй знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І вiн нiчого не говорив.

Це здивувало мене, бо ж я очiкував, що радiсть його роздратуе, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зiбрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, i я нiяково вiдсмикнув руку. Що вона не була менi потрiбна, то я застромив ii в кишеню пальта.

Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших крокiв i не розумiв, що менi за ним не вгнатися.

Це трохи хвилювало мене. Мiсяць був ясний, усе було видно чiтко. Там i сям хтось дивився у вiкно i розглядав нас.

Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помiтив, що мiй знайомий завiв якусь мелодiю; зовсiм тихо, але я почув. Я образився на це. Чому вiн зi мною не розмовляв? А якщо я йому не потрiбен, навiщо вiн порушив мiй спокiй. Я з досадою згадав про славнi ласощi, якi я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» i трохи повеселiшав, майже, можна сказати, запишався.

Я взявся в боки i уявив, що гуляю самохiть. Я був у гостях, врятував вiд ганьби одного невдячного юнака i тепер гуляю пiд мiсяцем. Весь день на службi, ввечерi в гостях, уночi на вулицi i нiчого надмiру. Безмежно природний лад життя!

Однак мiй знайомий ще йшов ззаду, ба вiн навiть пришвидшив крок, помiтивши, що вiдстав вiд мене, i вдав, що це цiлком природно. А я подумав, чи не краще менi звернути в бiчну вулицю, бо ж не зобов’язаний я гуляти разом.

Я можу пiти додому один, i нiхто не смiе затримувати мене. Запалю настiльну лампу в залiзному корпусi в себе в кiмнатi, сяду в свое крiсло, що стоiть на драному схiдному килимi… Коли я дiйшов цiеi думки, мене охопила слабкiсть, яка завжди бере мене, щойно подумаю про те, аби знову пiти в свое житло i знову на самотi проводити години серед помальованих стiн i на пiдлозi, яка, якщо дивитися на неi в люстро iз золотою рамою, що висить на заднiй стiнi, косо падае вниз.