Стук у браму

Вона робила це байдуже, а крiм того, вона, можливо, дивилася тiльки на дощ перед собою або на маленькi вивiски фiрми, укрiпленi на дверях над його чуприною. Рабановi здалося, що вона дивиться здивовано. «Значить, – подумав вiн, – якби я мiг все розповiсти iй, вона зовсiм не дивувалася б. Людина так гне спину на роботi в конторi, що потiм вiд утоми i канiкулами не може насолодитися як слiд. Але нiяка робота не дае людинi права вимагати, щоб усi трактували його любовно, нi, вiн самотнiй, вiн для всiх чужий, вiн тiльки об’ект цiкавостi.

І поки ти говориш «людина» замiсть «я», це дрiбниця, i цю iсторiю можна розповiсти, але щойно ти зiзнаешся собi, що це ти сам, тебе буквально пронизуе i ти тремтиш вiд жаху».

Деякi швидко пiдходили до пiд’iзду, зупинялися на сухiй мозаiцi, повiльно поверталися i дивилися на дощ, який плутано лив, утиснутий в цю вузьку вулицю.

Вiн поставив на землю обшиту картатим сукном валiзу, зiгнувши при цьому колiна. Вода бiля краю брукiвки вже бiгла струмками, якi прямо-таки мчали до заглиблених каналiв.

«Але якщо я сам розрiзняю “людину” i “себе”, чи маю я право нарiкати на iнших. Несправедливими iх, напевно, не можна назвати, але я дуже втомився, щоб усе усвiдомити. Я дуже втомився навiть для того, щоби просто пройти на вокзал, але ж вiн близько. Чому менi не залишитися на цi маленькi канiкули в мiстi, щоб вiдпочити? Я просто дурний… Через поiздку я захворiю, я ж це знаю. Моя кiмната не буде досить зручна, в селi по-iншому не бувае.

Та й зараз тiльки початок червня, сiльське повiтря ще часто дуже прохолодне. Одягнений я, щоправда, завбачливо, але менi ж самому доведеться приеднуватися до людей, якi гуляють пiзно ввечерi. Там е ставки, гулятимуть уздовж ставкiв. І я напевно застуджуся. З iншого боку, в розмовах я надто видiлятимуся. Я не зможу порiвняти цей ставок з iншими ставками в якiй-небудь далекiй краiнi, бо я нiкуди не iздив, а говорити про мiсяць, вiдчувати блаженство, мрiйливо пiдiйматися на купи щебеню – для цього я занадто старий, щоб мене взяли на глузи».

Люди проходили повз iз опущеними головами, вiльно несучи над собою темнi парасольки. Мимо проiхав i вiз, на передку якого, набитого соломою, вiзник так недбало витягнув ноги, що одна майже торкалася землi, а iнша зручно лежала на соломi i ганчiр’i. Здавалося, вiн сидить у гарну погоду десь у полi. Але вiн уважно тримав вiжки, щоб вiз, на якому розлазилися залiзнi штаби, викеровував у товкотнечi.