Стук у браму

Видно було, як у водi на землi звиваеться вiдображення штабiв, повiльно ковзаючи вiд одного ряду кругляка до iншого. Маленький хлопчик бiля дами, навпаки, був одягнений як старий виноградар. Його складчастий балахон спадав великим колом i хiба що мало вже не пiд пахвами був пiдiбраний шкiряним ремiнцем. Його шапочка у формi пiвкулi була насунута до брiв, i вiд верхiвки ii звисала до лiвого вуха китиця. Дощ тiшив його. Вiн вискочив з пiд’iзду i дивився вiдкритими очима на небо, щоб схопити собi якнайбiльше дощу. Вiн часто пiдстрибував, пiднiмаючи бризки, за що перехожi дуже сварили його.

Дама покликала його до себе i взяла за руку, але вiн не заплакав.

Рабан раптом злякався. Чи не пiзно вже? Оскiльки плащ i пiджак його були розстебнутi, вiн швидко дiстав годинник. Вiн не йшов. Чоловiк з досадою спитав сусiда, що стояв трохи глибше в пiд’iздi, котра година. Той вiв якусь бесiду, вiн крiзь смiх, який вона викликала, сказав: «Прошу, початок на п’яту», – i вiдвернувся.

Рабан швидко розкрив свою парасольку i взяв валiзу.

Але коли вiн вже виходив на вулицю, дорогу йому перегородили кiлька хапливих жiнок, яких вiн i пропустив. При цьому вiн дивився вниз на капелюшок якоiсь дiвчинки, сплетений з пофарбованоi в червоний колiр соломки, з зеленим вiночком на хвилястих крисах.

Це ще трималося в його пам’ятi, коли вiн уже був на вулицi, що ледь помiтно бралася в той бiк, в який вiн збирався пiти. Потiм вiн забув це, бо мав трохи напружитися; валiзка була для нього нелегка, а вiтер дув прямо назустрiч, мантиляв плащем i продушував спереду спицi парасольки.

Дихати йому стало важче; годинник на площi поблизу вибив чверть п’ятоi, вiн бачив з-пiд парасольки легкi короткi кроки людей, якi йшли йому назустрiч, скреготали, коли iх гальмували, колеса возiв, крутилися повiльнiше, конi випрямляли тонкi переднi ноги, смiливо, як сарни в горах.

Тут Рабановi здалося, що вiн здолае i цей довгий кепський час наступних двох тижнiв. Адже це всього два тижнi, значить, якийсь обмежений час, i навiть якщо неприемностей щодалi прибуватиме, час, упродовж якого iх треба переносити, таки поменшуватиметься.

Тим-то мужнiсть безсумнiвно зросте. «Усiх, хто хоче мучити мене i хто зараз зайняв увесь простiр навколо мене, мало-помалу витiснить добрий перебiг цих днiв, для чого навiть не знадобиться моя допомога. І я можу, що природним чином вийде, бути слабким i тихим i дозволяти робити з собою що завгодно, а проте все владнаеться просто завдяки плиновi днiв.