Стук у браму

А крiм того, не можна менi вчинити так, як я завжди робив у дитинствi за всiляких сумнiвних авантур? Менi навiть не потрiбно самому iхати в село, я пошлю туди тiло. Якщо воно похитуеться, виходячи за дверi моеi кiмнати, то це похитування свiдчить не про боязнь чогось, а про його, тiла, нiкчемнiсть. І це зовсiм не хвилювання, якщо воно спотикаеться на сходах, якщо, ридаючи, iде в село i, плачучи, iсть там свою вечерю. Бо ж я, я лежу тим часом у своему лiжку, гладко укритий жовто-коричневою ковдрою, пiд вiтерцем, який продувае кiмнату.

Коляски та люди на вулицi нерiшуче iздять i ходять по голiй землi, бо я ще бачу сни. Вiзники i перехожi боязкi i кожен свiй крок уперед вимолюють у мене поглядом. Я пiдбадьорюю iх, вони не зустрiчають перешкод.

У мене, коли я так лежу в лiжку, фiгура якогось великого жука, жука-оленя або хруща, на мою думку».

Перед вiтриною, де за мокрим склом висiли на поличках маленькi чоловiчi капелюхи, вiн зупинився i подивився на них, зшиливши губи.

«Ну, мого капелюха на канiкули ще стачить, – подумав вiн i пiшов далi, – а якщо мене через мiй капелюх нiхто не виносить, то тим краще.

Велика фiгура жука, так. Я виставляв себе так, наче йшлося про зимову сплячку, i притискав нiжки до свого опуклого тулуба. І я прошепчу кiлька слiв, це будуть вказiвки моему тiлу, яке у мене ледве стоiть на ногах, скоцюрблене. Невдовзi я буду готовий – воно поклониться, воно пiде швидко i все найкращим чином виконае, а я собi полежу».

Вiн досяг арки з округлим склепiнням, що стояла окремо на вершинi цiеi крутоi вулицi i виводила на маленьку площу, оточену безлiччю вже освiтлених магазинiв.

Посеред площi, дещо затемнений через свiтло з бокiв, знаходився низький пам’ятник замисленiй сидячiй людинi. Люди рухалися, як вузькi протисонцевi козирки перед джерелами свiтла, а що калюжi розливали весь цей блиск ушир i вглиб, то вигляд площi невпинно змiнювався.

Рабан досить далеко просунувся по площi, хоча i вiдскакував од стрiмких возiв, стрибав з окремих сухих круглякiв на iншi сухi ж i тримав розкриту парасольку у високо пiднятiй руцi, щоби все навколо бачити.

Нарештi вiн зупинився бiля лiхтарного стовпа – бiля зупинки трамвая, на маленькому чотирикутному кам’яному пiднiжжi.

«Адже мене чекають у селi. Чи, бува, вже не тривожаться? Але я весь тиждень, що вона в селi, не писав iй, написав тiльки сьогоднi вранцi. Зрештою i мiй зовнiшнiй вигляд вже уявляють собi iнакше.