Шляхи долі

Якщо Францiя мае його позбутися, то вб’емо його вiдкрито, а не полюватимемо й влаштовуватимемо пастки. Я кажу, цiеi ночi, i за своi слова вiдповiдаю. Я все зроблю своiми руками. Цiеi ночi. Коли вiн iтиме на месу.

Дама звернула на нього щиросердний погляд. Жiнка, як би вона не любила змови, мае завжди схилитися перед вiдвагою. Високий чоловiк погладив закручений вус.

– Дорогий капiтане, – сказав вiн могутнiм голосом, згладженим манерами, – цього разу я з вами згоден. Чеканням нiчого не добитися.

У палацi е досить наших охоронцiв, щоб наша затiя була безпечною.

– Цiеi ночi, – повторив капiтан Дероль, знову вдаривши по столу. – Ви мене чули, маркiзе; я все зроблю своiми руками

– Але зараз, – повiльно мовив велет, – постае питання. Треба передати повiдомлення нашим партизанам у палацi й погодити сигнал. Королiвський екiпаж мае супроводжувати наша найвiдданiша людина. Якого посланця о такiй годинi пропустять аж до пiвденного входу? Там дислокуеться Рiбо; як тiльки йому передадуть повiдомлення, усе пiде, як слiд.

– Я передам повiдомлення, – сказала дама.

– Ви, графине? – сказав маркiз, пiднявши брови. – Ваша вiдданiсть велика, ми це знаемо, але…

– Слухайте! – вигукнула дама, пiднiмаючи руки й кладучи iх на стiл, – на мансардi цього будинку живе юнак iз провiнцii, такий самий простодушний i чуйний, як ягнята, яких вiн там доглядав. Я його кiлька разiв зустрiчала на сходах. Я розпитала його, бо боялася, що вiн може жити надто близько до кiмнати, в якiй ми звичайно збираемося.

Вiн буде моiм, варто менi тiльки цього захотiти. Вiн пише вiршi на мансардi, i, думаю, мрiе про мене. Вiн зробить, як я скажу. Вiн передасть повiдомлення в палац.

Маркiз став з крiсла й вклонився. «Ви не дали менi закiнчити речення, графине», – сказав вiн. «Я збирався сказати: «Ваша вiдданiсть велика, але ваш розум i чари – незмiрно бiльшi».

Поки конспiратори вирiшували своi справи, Девiд вiдшлiфовував рядки, написанi до його amorette d’escalier.

Вiн почув невпевнений стукiт у дверi й iз трепетом вiдчинив iх; за дверима вiн побачив ii, з очима круглими й простодушними, як у дитини.

– Мосье, – видихнула вона, – Я прийшла до вас у горi. Я вiрю у вашу доброту та чеснiсть i не знаю, до кого ще звернутися по допомогу. Як я мчала вулицями, переповненими франтами! Мосье, моя мама вмирае. Мiй дядько – капiтан охорони королiвського палацу. Хтось мусить його привести.