Шляхи долі

Чи можу я сподiватися…

– Мадемуазель, – перебив ii Девiд, з очима сяючими бажанням iй прислужитися, – вашi сподiванням стануть моiми крилами. Скажiть, як я можу до нього пробратися.

– Йдiть до пiвденних ворiт – запам’ятайте, саме до пiвденних ворiт – i скажiть охоронцям: «Cокiл вилетiв з гнiзда». Вас пропустять, i тодi йдiть до пiвденного входу в палац. Повторiть тi самi слова й передайте цей лист тому чоловiковi, який вiдповiсть: «Хай б’е, коли хоче». Це пароль, мосье, який менi довiрив мiй дядько, бо тепер, коли в краiнi заворушення i ведуться змови проти короля, нiхто без нього не може пройти в палац пiсля настання ночi.

Якщо ваша ласка, мосье, вiднесiть йому цей лист, щоб мама побачила його востанне, перш нiж заплющити очi.

– Давайте його менi, – охоче сказав Девiд. – Але як я можу допустити, щоб ви поверталися додому самi в такий пiзнiй час? Я…

– Нi-нi – летiть. Кожна хвилина на вагу золота. Колись, – сказала дама, очi ii при цьому видовжилися i стали хитрi, як у циганки, – я спробую вiддячитися вам за вашу доброту.

Поет взяв лист пiд пазуху й помчав униз сходами. Дама, коли вiн пiшов, повернулася до кiмнати внизу.

Виразнi брови маркiза виражали запитання.

– Вiн пiшов, – сказала вона, – так само швидко й тупо, як одна з його овечок, щоб доставити лист.

Стiл знову затрусився вiд удару кулака капiтана Дероля.

– Святi угодники! – вигукнув вiн, – Я забув своi пiстолi! Чужим я не довiряю.

– Вiзьми цей, – сказав маркiз, виймаючи з-пiд плаща блискучу зброю, прикрашену срiбною рiзьбою.

– Кращого не знайти. Але гляди за ним, бо на ньому мiй герб, а мене вже й так пiдозрюють. Цiеi ночi мене чекае далека дорога. Завтра я маю бути у своему палацi. Пiсля вас, дорога графине.

Маркiз погасив свiчку. Дама, закутана в плащ, i два джентльмени тихенько спустилися сходами й злилися з натовпом, який тинявся тротуаром на вулицi Контi.

Девiд поспiшав. Бiля пiвденних ворiт королiвськоi резиденцii до грудей йому приставили алебарду, але вiн ii вiдхилив зi словами: «Сокiл вилетiв з гнiзда».

– Проходь, брате, – сказав охоронець, – але давай швидко.

На пiвденних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один iз них виступив уперед i почав: «Хай вдарить…», але тут сторожi заметушилися. Чоловiк iз проникливим поглядом i солдатською ходою несподiвано протиснувся помiж них i схопив листа, якого Девiд тримав у руцi. «Пройдiть зi мною», – сказав вiн i повiв його у велику залу.