Шляхи долі

Там вiн розiрвав конверт i прочитав листа. Вiн кивнув чоловiковi в унiформi офiцера мушкетерiв, який проходив повз. «Капiтане Тетро, арештуйте сторожу з пiвденного входу та з пiвденних ворiт. Поставте на iхне мiсце людей, якi засвiдчили своi вiрнiсть». До Девiда вiн сказав: «Пройдiть зi мною».

Вiн повiв його через коридор i передпокiй до простороi кiмнати, де на великому, обшитому шкiрою крiслi в глибокiй задумi сидiв меланхолiйний, чоловiк, вбраний у темну одiж.

– Ваша величносте, я вам казав, що в палацi аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналiзацiя – щурами.

Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловiк пройшов просто через вашi дверi за iхньоi мовчазноi згоди. Вiн нiс лист, який я перехопив. Я привiв його сюди, щоб ваша величнiсть не думали далi, що моя запопадливiсть – зайва.

– Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у крiслi.

Вiн подивився на Девiда очима пiд важкими повiками. Поет зiгнув колiна.

– Звiдки ви? – спитав король.

– З Верною, що у провiнцii Ор-е-Луар, ваша величносте.

– А чим ви займаетесь у Парижi?

– Я… я поет, ваша високосте.

– Що ж ви робили у Верноi?

– Глядiв батькову отару.

– Ах! У полi!

– Так, ваша величносте.

– Ви жили в полi; виходили прохолодним ранком i лежали на ложi з трави. Отара паслася собi на схилi; ви пили з живого джерела; iли солодкий чорний хлiб у затiнку й слухали, не сумнiваюся, дроздiв у гаю. Так, вiвчарю?

– Так, ваша величносте, – вiдповiв Девiд.

Зiтхнувши: – І бджiл над квiтами й ще, може, як спiвали виноградарi на пагорбах.

– Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, i iх; але дроздiв точно слухали. Вони часто свистiли там, у гаю, правда?

– Нiде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я вiдважився вiдтворити iхню пiсню в одному зi своiх вiршiв.

– Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздiв.

Якби хтось мiг як годиться вiдтворити iхню пiсню – то було б краще за королiвство. А вночi ви гнали овець кошару, сiдали в мирi та спокоi i куштували свiй солодкий хлiб. То можете продекламувати, вiвчарю?

– Там було так, ваша величносте, – сказав Девiд з повагою та завзяттям:

Вiвчарю лiнивий, на ягняток глянь,

Як вони стрибають собi на лугу;

Як навивае вiтер мiж ялин зiтхань,

А Пан грае на сопiлцi пiсню дорогу.