Шляхи долі

Почуй наш поклик з крон дерев,

Із яких пасемо ми твою отару;

Принеси нам шерстi, просим цього дару

Щоб собi мiж гiлок звили ми…

– Ваша величносте, якщо ваша ласка, – перебив грубий голос, – я задам цьому вiршомазу одне-два питання. У нас обмаль часу. Благаю, вибачте, ваша величносте, якщо моя тривога за вашу безпеку вас ображае.

– Вiрнiсть, – сказав король, – герцога д’Омаль давно доведена, i ставити ii пiд сумнiв було б образою, – вiн опустився в крiсло, i очi його знову покрила пелена.

– Спочатку, – сказав герцог, – я зачитаю вам листа, який принесли:

«Сьогоднi рiчниця смертi дофiна.

Якщо вiн пiде, як завжди, на пiвнiчну месу, щоб помолитися за душу сина, сокiл завдасть удару, на розi вулицi Еспланад. Якщо це входить у його плани, запалiть червоне свiтло у верхнiй кiмнатi на пiвденно-захiдному кутi палацу, щоб подати соколу сигнал».

– Селянине, – суворо сказав герцог, – ти чув цi слова. Хто сказав тобi передати це повiдомлення?

– Пане герцогу, – щиро мовив Девiд, – я скажу вам.

Одна ледi. Вона сказала, що ii мама хвора, i що ця записка приведе ii дядька до лiжка хвороi. Я не знаю, про що лист, але можу заприсягтися, що вона дуже добра й гарна.

– Опишiть ту жiнку, – наказав герцог, – i як ви стали жертвою ii обману.

– Опишiть ii! – сказав Девiд iз нiжною усмiшкою. – Ви хочете, щоб моi слова сотворили чудо. Що ж, вона зроблена зi свiтла й тiнi. Струнка, як вiльха, i така сама грацiйна. Їi очi мiняються, якщо довго дивитися в них; то круглi, то наполовину закритi, нiби сонце визирае з-за хмар.

З ii приходом настае рай на землi; коли ж вона йде геть, настае хаос i пахне цвiтом глоду. Вона прийшла до мене на вулицю Контi, будинок двадцять дев’ять.

– Це будинок, – сказав герцог, звертаючись до короля, – за яким ми ведемо спостереження. Завдяки розв’язному язику поета, ми тепер маемо повну картину сумнозвiсноi графинi Кебедо.

– Ваше величносте, пане герцогу, – серйозно мовив Девiд, – сподiваюся, моi слова не спричинили нiякоi несправедливостi.

Я дивився в очi тiеi ледi. Клянусь життям, що вона – ангел, що б там не писало в тому листi.

Герцог уважно на нього подивився. «На тобi перевiримо», – повiльно сказав вiн. «Перебраний на короля, ти сам поiдеш його каретою на месу. Згода».

Девiд усмiхнувся. «Я дивився в ii очi», – сказав вiн. «Менi вже нiчого доводити не треба. Можу довести для вас».

Пiв на дванадцяту герцог д’Омаль власними руками запалив червону лампу в пiвденно-захiдному вiкнi палацу.