Шляхи долі

Вiн безшумно прошмигнув у свою кiмнатку й лiг там, вдячний, що його ноги оминули лихо нових дорiг тiеi ночi.

Як добре вiн знав жiноче серце! Наступного вечора Івон була бiля криницi при дорозi, де молодь збиралася, щоб дати роботу кюре. Куточком ока вона шукала Девiда, хоча ii зiмкненi вуста здавалися невблаганними. Вiн спiймав ii погляд; зiрвав з ii вуст зречення ii злих слiв, а по дорозi додому – i поцiлунок.

Через три мiсяцi вони побралися. Мудрий батько Девiда процвiтав. Вiн влаштував iм весiлля, про яке чули за тридев’ять земель.

Обох молодих людей любили в селi. Вулицями пройшла процесiя, влаштували танцi; гостей розважав ляльковий театр й акробат iз Дре.

Минув рiк, батько Девiда помер. Вiвцi й будинок перейшли до нього. Вiн вже мав найбiльш гожу дружину в селi. Івон тримала цеберка й казани в такiй чистотi, що iхнiй блиск заслiплював на сонцi. Але подивiться-но на двiр, на клумби, такi охайнi, що зiр миттю повертався. А ii спiв було чути аж до каштана над кузнею П’ера Груно.

Але настав день, коли Девiд дiстав папiр зi шухляди, в яку давно нiхто не зазирав, i почав гризти кiнчик олiвця.

Знову прийшла весна й торкнулася його серця. Вiн, напевно, справдi поет, бо про Івон було забуто. Ця нова чарiвнiсть землi приворожувала його своею магiею i грацiею. Аромат лiсiв i лугiв розворушили в ньому дивнi почуття. Щодня вiн вирушав з отарою, а повертався поночi. Але тепер вiн вмостився вiд огорожею i строчив слова на паперi. Вiвцi розбрелися, а вовки збагнули, що вiршi, хоч i важко даються, дають iм легку здобич, вiдважилися вийти з лiсу й цупили його ягнят.

Збiрка вiршiв Девiда бiльшала, а отара зменшувалася. Нiс, як i язик Івон, ставали все гострiшими. Їi пательнi й казанки ставали все тьмянiшими, але очi палали. Вона вказала поетовi на те, що через його недогляд отара зазнае втрат, i так вiн накличе лихо на iхнiй дiм. Девiд найняв хлопця, щоб той дивився за вiвцями, сам закрився у своiй кiмнатцi нагорi хати й писав бiльше вiршiв. Хлопець, поет у душi, хоч i не в дiлi, весь час спав.

Вовки часу ж не гаяли й миттю розкусили, що сон втiк недалеко вiд поезii; тож отара стала ще меншою. Поганий настрiй Івон зростав пропорцiйними темпами. Бувало, вона ставала серед подвiр’я i лаяла Девiда через вiкно, тодi ii можна було почути аж за каштаном над кузнею П’ера Груно.

Пан Папiно, добрий, мудрий, старий нотарiус, який любив втручатися в чужi справи, це побачив, бо нiчому не вдавалося прошмигнути повз його нiс.