Шляхи долі

Добряче пiдкрiпившись тютюном, вiн пiшов до Девiда й сказав:

– Друже Мiньйо, я поставив печатку на свiдоцтвi про шлюб твого батька. Менi б не хотiлося ще ставити печатку на документi про банкрутство його сина. але до цього йде. Я кажу це як старий друг. Слухайте ж, що я маю сказати. Ваше серце, як я розумiю, лежить до поезii. У Дре в мене е друг, монсеньйор Брiль – Жорж Брiль. Вiн мешкае в будиночку, заваленому книгами. Вiн вчений муж; щороку iздить у Париж; сам написав кiлька книг. Вiн може сказати, коли збудували катакомби, як дiзналися назви зiрок i чому в пiсочника довгий дзьоб.

На формi та змiстi поезii вiн знаеться так само добре, як ви – на беканнi овець. Дайте йому почитати своi вiршi. Тодi будете знати, чи варто вам продовжувати писати, чи краще присвятити всю свою увагу роботi й жiнцi.

– Напишiть йому, – сказав Девiд, – Шкода, що ви ранiше про це не сказали.

Зi сходом сонця наступного ранку вiн вже був на шляху в Дре, зi в’язкою дорогоцiнних вiршiв за пазухою.

Ополуднi вiн змахнув пил iз черевикiв пiд дверима мосье Брiля. Той вчений чоловiк розiрвав печатку на листi мосье Папiно й поглинув змiст листа через своi блискучi окуляри, як сонце витягуе воду. Вiн повiв Девiда у свiй кабiнет i посадив на невеличкий острiвець у морi книжок.

Мосье Брiль мав совiсть. Вiн не вiдступив перед масою скручених рукописiв завтовшки з довжину пальця, а розгладив iх на колiнi й узявсяв читати. Мосье Брiль нiчого не залишав поза своею увагою i свердлив поглядом всю цю купу, як черв’як впиваеться в горiх у пошуках ядра.

Девiд тим часом сидiв без дiла й тремтiв вiд вигляду такоi кiлькостi лiтератури. У нього аж у вухах гудiло. У нього не було нi мапи, нi компаса, щоб зорiентуватиися в цьому морi. Пiвсвiту, думав вiн, пише книжки.

Мосье Брiль добрався до останньоi сторiнки. Тодi зняв окуляри й протер iх хустинкою.

– Як там мiй старий друг Папiно? – спитав вiн.

– Здоровий, як дуб, – сказав Девiд.

– Скiльки у вас овець, мосье Мiньйо?

– Три сотнi й ще дев’ять було вчора, коли iх лiчив.

Нещаслива отара. До такоi кiлькостi ми дiйшли вiд восьмиста п’ятдесяти.

– Ви маете жiнку, дiм i живете в добрi. Вiвцi дали вам досить прибутку. Ви ходили з ними в поле, жили на свiжому повiтрi та iли солодкий хлiб насолод. Вам всього лиш треба було пильнувати й лежати на лонi природи, слухаючи свист дроздiв у гаю. Я маю рацiю?

– Так i було, – сказав Девiд.