Шляхи долі

– Я прочитав усi вашi вiршi, – продовжив мосье Брiль, а його погляд блукав морем книжок, наче вiн думав, куди далi вести корабель. – Подивiться крiзь он-те вiкно, мосье Мiньйо; скажiть, що ви бачите на тому деревi.

– Бачу ворона, – сказав Девiд.

– Це птах, – сказав мосье Брiль, – який допоможе менi ухилитися вiд виконання обов’язку. Ви знаете цього птаха, мосье Мiньйо; це фiлософ небес. Вiн щасливий у тому, що схиляеться перед своею долею. Немае iншого птаха, настiльки радiсного, як цей, з його примхливим поглядом i хвацькою ходою.

Поля дають йому все, чого вiн бажае. Вiн нiколи не побиваеться, що його пiр’я не сiре, як в iволги. Ви, напевно, чули, мосье Мiньйо, яким музичним талантом обдарувала його природа. Думаете, соловей почуваеться щасливiшим?

Девiд пiдвiвся. Ворон закаркав зi свого дерева.

– Дякую, мосье Брiль, – сказав вiн поволi. – То серед всiх тих ворон не було нi одного соловейка?

– Я б його не упустив, – зiтхнувши, сказав мосье Брiль. – Я прочитав кожне слово. Живiть своею поезiю, чоловiче, i бiльше не намагайтеся ii писати.

– Дякую, – знову сказав Девiд. – Тепер я повертаюся до своiх овець.

– Може, ви пообiдаете зi мною, – сказав вчений муж, – i тодi б я детальнiше все пояснив?

– Нi, – сказав поет, – менi пора повертатися в поле й каркати мiж своiх овець.

Вiн поплентався дорогою у Верною з вiршами за пазухою. Коли вiн дiйшов до села, то звернув у крамницю Цайглера, еврея з Вiрменii, який торгував усiм, що мiг роздобути.

– Друже, – сказав Девiд, – вовки докучають моiм вiвцям, менi треба купити зброю, щоб iх вiдiгнати.

Що ти можеш менi запропонувати?

– Поганий день у мене, друже Мiньйо, – сказав Цайглер, розводячи руками, – бо я, очевидно, маю продати тобi зброю, яка не принесе й десятоi частини своеi цiни. Тiльки минулого тижня я купив у торговця вiз всякого добра, яке вiн роздобув на розпродажi королiвських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там i зброя.

Пiстоль – ох, зброя гiдна принца! Для тебе, друже Мiньйо, усього сорок франкiв. Але, може, аркебуза…

– Пiдходить, – сказав Девiд, кидаючи грошi на прилавок. – Вiн заряджений?

– Я заряджу, – сказав Цайглер. – А ще за десять франкiв дам порох i кулю.

Девiд запхав пiстоль пiд плащ i рушив додому. Івон там не було. Останнiм часом вона взяла за звичку ходити по сусiдах. Але в печi на кухнi горiв вогонь. Девiд вiдчинив дверi й вкинув вiршi в розжарене вугiлля.