Шляхи долі

Вона послала по дядька Бушрода й сказала: «Дядьку Бушроде, коли я помру, я хочу щоб ви добре подбали про мiстера Роберта. Здаеться», – так сказала мiс Лусi, «вiн вас слухае бiльше, нiж будь-кого. Інодi вiн вередуе, гарячкуе, i його годi в чомусь переконати, але йому потрiбен хтось, хто знае, як iз ним поводитися. Вiн бувае такою дитиною», – так сказала мiс Лусi, а очi ii сяяли на бiдному худому лицi, «але вiн завжди», – так вона сказала, – «був моiм лицарем, чистим, без страху й догани».

Мiстер Роберт почав, як звичайно, зображати щось мiж м’якосердiстю i вдаваним гнiвом.

– Ви… старий Базiкало! – пробурчав вiн крiзь хмару звивистого цигаркового диму. – Та ви, напевно, здурiли. Я ж сказав вам, iдiть додому, Бушроде. Мiс Лусi таке сказала? Скiльки то, два роки, як вона померла, Бушроде? Бiс iз ним! Ви тут всю нiч зiбралися стояти й бубонiти, як дурень?

Знову засвистiв поiзд. Тепер вiн був бiля цистерни з водою за милю вiд них.

– Мiстере Роберт, – сказав дядько Бушрод, кладучи руку на торбу, яку тримав банкiр.

– Заради Бога, не берiть цього з собою. Я знаю, що всерединi. Я знаю, де в банку ви це взяли. Не берiть. У тiй торбi – клопiт для мiс Лусi й для дiтей мiс Лусi. Вона знищить iм’я Веймаут, накладе на нього ганьбу й накличе лихо. Мiстере Роберт, можете вбити старого негра, якщо хочете, але не берiть цю валiзу. Якщо я колись перейду Йордан, що я скажу мiс Лусi, коли вона спитае мене: «Дядьку Бушроде, чому ти не подбав про мiстера Роберта?».

Мiстер Роберт Веймаут кинув сигару й струсив вiльну руку в жестi, який у нього завжди передував вибуху гнiву.

Дядько Бушрод схилив голову перед очiкуваною бурею, але не вiдступав. Якщо на дiм Веймаутiв чекало падiння, вiн впаде разом iз ним. Банкiр заговорив, i дядько Бушрод заклiпав вiд здивування. Прийшла буря, але ii стримувала тиша лiтнього бризу.

– Бушроде, – сказав мiстер Роберт, понижуючи голос, – ви переступили всi межi. Ви зловживаете поблажливiстю, з якою до вас ставилися. То ви знаете, що в цiй торбi! Ваша давня i вiддана служба якоюсь мiрою вас виправдовуе, але – йдiть додому, Бушроде – i бiльше нi слова!

Але Бушрод ще мiцнiше схопив торбу.

Свiтло потяга освiтило тiнi на станцii. Гул наростав, i люди на перонi заметушилися.

– Мiстере Роберте, дайте менi торбу. Я маю повне право з вами так розмовляти. Я служив вам змалечку. Я пройшов вiйну як ваш прислужник i прогнав янкi на Пiвнiч. Я був на вашому весiллi, i я був поряд, коли народилася мiс Леттi.