Шляхи долі

І дiти мiс Леттi, вони кожного дня чекають, коли прийде дядько Бушрод. Я такий самий Веймаут, тiльки з iншими правами та кольором шкiри. Ми з вами обое немолодi, мiстере Роберт. Вже недовго до того, як ми знову побачимося з мiс Лусi й звiтуватимемо перед нею про нашi вчинки. Старому негру нiчого буде сказати, крiм того, що вiн робив усе, що мiг, для родини, якiй належав. Але Веймаути, iм належить сказати, що вони жили без страху й догани. Дайте валiзку, мiстере Роберте – я однаково заберу. Я вiднесу ii назад у банк i замкну в сховищi.

Поiзд прибув на станцiю. Якiсь чоловiки штовхали багаж. Двiйко-трiйко пасажирiв зiйшли й пiшли в нiч. Провiдник ступив на гравiй, махнув лiхтарем i гукнув: «Агов, Френку!» комусь невидимому. Задзвонив дзвiнок, засичали гальма, провiдник, розтягуючи слова, закликав: «Усi у вагон!».

Мiстер Роберт вiдпустив торбу. Дядько Бушрод притиснув ii до грудей обома руками, який пригортають своiх коханих.

– Забирайте, Бушроде, – сказав мiстер Роберт, засовуючи руки в кишенi, – i бiльше про це не згадуйте! Ви сказали достатньо. Я сiдаю на поiзд. Скажiть мiстеровi Вiльяму, що я повернуся в суботу. Добранiч!

Банкiр пiднявся схiдцями поiзда, який вже встиг зрушити з мiсця, i зник у вагонi. Дядько Бушрод стояв нерухомий, усе що притискаючи дорогоцiнну торбу. Очi його були заплющенi, а вуста ворушилися вiд слiв подяки Всевишньому за порятунок честi Веймаутiв. Вiн знав, що мiстер Роберт повернеться, коли обiцяв.

Тодi старий отямився, що мае далi подбати про фонди банку Веймаут, куди й вiдправився з вiдкупленою торбою.

За три години iзди вiд Веймаутвiлля, пiд покровом сивого свiтанку, мiстер Роберт зiйшов з поiзда на безлюднiй зупинцi на вимогу. Там вiн заледве мiг розгледiти постать чоловiка, який чекав на перонi, i обриси коляски, коней i кучера. Ззаду коляски стирчав десяток бамбукових вудок.

– Ти тут, Бобе, – сказав суддя Аркiнард, старий друг мiстера Роберта зi шкiльних рокiв. Чудовий буде день для рибалки. Я думав, ти казав – ти що, нiчого не принiс?

Президент банку Веймаут зняв капелюха й вивiльнив сивi кучерi.

– Ну, Бене, правду кажучи, менi завадив збiса зухвалий негр, який належить моiй сiм’i. Вiн прийшов на станцiю i все зiрвав. Вiн нiчого поганого не мав на думцi – та й взагалi, вiн таки мае рацiю.