Шляхи долі

– Я говорив з ii батьком, алькальдом, i вiн мене благословив. Завтра вiн дае бал на своему новому складi. Якби ви вмiли танцювати, то могли б прийти подивитися на майбутню мiсiс Макмахен.

Але наступного вечора, коли гримiв гучною музикою бал алькальда Самори, до зали зайшов Джадсон Тейт у новому бiлому лляному костюмi, нiби вiн був найвидатнiшим чоловiком у краiнi – ким вiн i був.

Деякi музиканти збилися з нот, коли побачили мое обличчя, i декiлька особливо делiкатних сеньйорит запищали. Але до мене пiдлетiв алькальд i мало не стер чолом пил iз моiх черевикiв.

Нiяка врода не виграла б для мене такий сенсацiйний прийом.

– Я багато чув, сеньйоре Самора, – кажу я, – про чари вашоi доньки. Я був би вельми радий, якби мене iй представили.

Пiд стiною стояли з шiсть десяткiв вербових крiсел-гойдалок iз рожевими покривалами на них. На одному сидiла сеньйорита Анабела в бiлiй сукнi та червоних туфельках, з перлами й свiтлячками у волоссi. Фергюс в iншому кiнцi зали намагався вiдв’язатися вiд двох чорних i однiеi шоколадноi дiвчини.

Алькальд повiв мене до Анабели й представив. Коли вона вперше побачила мое обличчя, то здригнулася, впустила вiяло на пiдлогу й мало не перевернула крiсло вiд потрясiння. Але я до такого звик.

Я сiв бiля неi i почав говорити. Коли вона мене почула, то вскочила, а очi в неi стали завбiльшки як авокадо. Вона нiяк не могла встановити вiдповiднiсть мiж моiм голосом i обличчям. Але я продовжував говорити в до мажорi, це жiноча тональнiсть; i от вона вже сидiла спокiйно, а в очах у неi з’явився замрiяний погляд.

Вона до мене звикала. Вона знала про Джадсона Тейта, якою великою людиною вiн був, i якi великi речi робив; i це грало на мою користь. Але, звичайно, ii трохи шокувало, що я не той вродливий чоловiк, на якого iй вказували як на Джадсона. Тодi я перейшов на iспанську мову, яка краще за англiйську годиться в деяких ситуацiях, i заграв на нiй, наче на арфi з тисячею струн. Я переходив вiд соль до фа-дiез. Мiй голос спiвав про поезiю, мистецтво, любов, квiти та мiсячне сяйво. Я повторив деякi вiршi, якi шепотiв iй у темрявi пiд вiкном; iз раптовоi нiжноi iскри в ii очах я зрозумiв, що вона впiзнала в моему голосi ноти свого загадкового опiвнiчного залицяльника.

Хай там як, я вiдсунув Фергюса Макмахена на другий план. О, вокальне – справжне мистецтво, тут сумнiву немае. Краса – у красивих словах. Отаке вам нове прислiв’я вiд мене.