Шляхи долі

Але саме моi слова ii завоювали. Уявiть, якби Фергюс пiшов туди й спробував вразити ii своею красою у тiй темрявi, а при цьому не мiг сказати нi слова!

Останньоi ночi вона обiцяла стати моею – тобто Фергюсовою. І простягнула руку через грати, щоб я поцiлував. Я обдарував ii поцiлунком i понiс звiстку до Фергюса.

– Мiг поцiлунок залишити для мене, – каже вiн.

– Тепер це буде твоею роботою, – кажу я. – Продовжуй в тому ж дусi, тiльки не пробуй говорити. Може, коли вона закохаеться, то не зауважить вiдмiнностi мiж справжньою розмовою i твоiм незрозумiлим белькотiнням.

Я ж нiколи не бачив сеньйори Анабели. Наступного дня Фергюс попросив мене пройтися з ним площею i оглянути товариство Оратами, яке там збиралося, i яке не становило для мене жодного iнтересу. Але я пiшов; а дiти та собаки втiкали в банановi заростi, тiльки бачили мое обличчя.

– Ось вона, – сказав Фергюс, пiдкручуючи вуса, – он-та, в бiлому, у вiдкритому екiпажi з чорним конем.

Я подивився i вiдчув, що земля втiкае менi з-пiд нiг.

Бо сеньйорита Анбела Самора виявилася найпрекраснiшою жiнкою на свiтi, i з того моменту – единою для Джадсона Тейта. Я з першого погляду зрозумiв, що я маю належати iй, а вона менi, навiки. А тодi подумав про свое обличчя i мало не зомлiв; тодi подумав ще про iншi своi таланти, i зразу випростався. А я ще три тижнi здобував ii для iншого чоловiка!

Коли екiпаж сеньйорити Анабели поволi проiхав повз, вона нiжно подивилася на Фергюса з кутикiв своiх чорних, як нiч, очей, поглядом, який миттю вiдправив Джадсона Тейта на сьоме небо.

Але вона навiть не глянула на мене. А мiй вродливий друг тiльки й робив, що куйовдив своi локони, самовдоволено посмiхався i ходив пiвнем поряд, як справжнiй серцеiд.

– Що про неi скажеш, Джадсоне? – гордо питае Фергюс.

– А от що, – кажу я. – Вона стане мiсiс Джадсон Тейт. Я не обманюватиму друга. Тому роблю попередження.

Я думав, Фергюс вмре вiд смiху.

– Ну i ну, – сказав вiн. – Теж втрiскався, старий? Чудово! Але ти спiзнився. Франческа сказала менi, що Анабела нi про що не говорить, крiм мене, вдень i вночi.

Звичайно, я перед тобою в боргу за всi тi баляндраси. Але, знаеш, щось менi здаеться, що я б i сам так змiг.

– Мiстер Джадсон Тейт, – кажу я. – Не забувай iм’я. Ти позичив мiй язик до свого лиця, хлопчику. Я не можу позичити твое лице; але мiй язик тепер належить тiльки менi. Пам’ятай, скоро ти побачиш вiзитки з iменем «Мiсiс Джадсон Тейт». Та й по всьому.

– Добре, – каже Фергюс i знову смiеться.