Шляхи долі

– Як виокремити заслуги кожного, злитi в едине, i якi будуть наступнi кроки кожного?

І ось яку схему менi виклав Фергюс.

Дiм алькальда, дона Луiса Самора, мае патiо – такий внутрiшнiй дворик з виходом на вулицю. На нього ж виходить вiкно його доньки – дуже темне мiсце. І що, ви думаете, вiн мене попросив? Знаючи мою свободу, шарм i пiдвiшений язик, вiн запропонував, щоб я пробрався на патiо опiвночi, коли не буде видно мого гоблiнського обличчя, i повпадати за нею вiд його iменi – вiд iменi вродливого чоловiка, якого вона бачила на плоi, думаючи, що то дон Джадсон Тейт.

Чому б менi не зробити цього для нього – мого друга, Фергюса Макмахена? Його прохання було комплiментом – визнанням його власних недолiкiв.

– Причепурена ти, золотокоса статуе з порцеляновою шкiрою, – кажу я, – я тобi допоможу. Органiзовуй усе й веди мене до ii вiкна; нехай моi слова зливаються з мерехтливим мiсячним сяйвом, щоб зробити ii твоею.

– Не показуй обличчя, Джаде, – каже Фергюс. – Заради всього святого, не показуй обличчя.

Я твiй друг, але бiзнес е бiзнес. Якби я мiг сам ii заговорити, я б тебе не просив. Але якщо вона бачитиме мене, а чутиме тебе, то точно не зможе вiдмовити.

– Тобi? – питаю я.

– Менi, – каже Фергюс.

Отже, Фергюс i дуенья, Франческа, зайнялися деталями. А тодi, одноi ночi, вони принесли менi довгий чорний плащ з високим комiром i впустили поночi в будинок. Я стояв пiд вiкном на патiо i з-за грат почув голос, м’який i солодкий, як шепiт ангела. Менi було видно тiльки бiлу постать за формами сукнi; я, як було обiцяно, високо пiдняв комiр, бо липень там – сезон дощiв, i ночi холоднi.

І, придушуючи смiх, викликаний згадкою про недорiкуватого Фергюса, я почав говорити.

Що ж, пане, годину я говорив до сеньйорити Анабели. Я кажу «говорив до», бо це не було «говорив з». Час вiд часу вона вставляла: «О, Сеньйоре!», або «О, ви з мене не смiетеся?», або «Я знаю, ви так не думаете» та iншi речi, як це властиво жiнкам, коли до них як слiд залицяються. Ми обое знали англiйську та французьку; тож двома мовами я намагався завоювати ii серце для мого друга Фергюса.

Якби не грати, я б справився на однiй. За годину вона мене вiдпустила й передала велику червону троянду. Вдома я вiддав ii Фергюсу.

– Три тижнi кожноi третьоi чи четвертоi ночi я перевтiлювався у свого друга на патiо пiд вiкном сеньйорити Анабели. Нарештi вона визнала, що ii серце належить менi, i заговорила про те, що бачила мене не раз на площi. Звичайно, насправдi вона бачила Фергюса.