Шляхи долі

Вам потрiбен новий гороскоп, iз бiльш вiдданими вам провiдними зiрками. Я вiщую вам перемогу. А тепер iдiть у намет i поспiть. Як я казав, на свiтанку.

О дев’ятiй годинi ранку вiсiмнадцятого липня я поскакав в Агуас-Фрiас поряд iз Кiрнi. У чистому лляному костюмi, iз вiйськовою поставою i ревним поглядом вiн був взiрцем бойового шукача пригод. Я уявляв, як вiн iде верхи в ролi командира охорони президента Вальдевii, коли настане нова республiка.

За нами iхав Карлос iз вiйськами та запасами. Вiн мав зупинитися в лiсi пiд мiстом i ховатися там, поки не отримае сигнал, що можна рухатися далi.

Ми з Кiрнi спустилися по Калле Анка до резиденцii дона Раваеля на iншому кiнцi мiста. Коли ми минали розкiшнi будiвлi унiверситету Есперандо, я побачив через вiдчинене вiкно блискучi окуляри та лисину гера Берговiца, професора природничих наук i друга дона Рафаеля, так само як мого та нашоi справи. Вiн помахав менi з широкою, ласкавою усмiшкою.

В Агуас-Фрiас не помiтно було жодних хвилювань.

Люди ходили спокiйно й неквапливо, як завжди; ринок був переповнений жiнками з непокритими головами, якi купували фрукти й м’ясо; ми чули бренькiт струнних музикантiв на патiо ресторанiв. Очевидно, дон Рафель вичiкував.

Його резиденцiя була великою, але низькою будiвлею з величезним подвiр’ям, обрамленим декоративними деревами та тропiчними кущами. Бiля дверей стара жiнка повiдомила нам, що дон Рафель ще не встав.

– Скажiть йому, – сказав я, – що капiтан Малоне з другом бажають його негайно бачити.

Може, вiн проспав.

Вона повернулася з переляканим виглядом.

– Я кликала, – сказала вона, – i дзвонила багато разiв, але вiн не вiдповiдае.

Я знав, де його спальня. Ми з Кiрнi пiшли туди. Я пiдпер тонкi дверi плечем i силою iх вiдчинив.

У крiслi бiля великого стола, заваленого мапами й книжками, сидiв дон Рафаель зi заплющеними очима. Я торкнувся його руки. Вiн був мертвий вже багато годин. На його головi за вухом була рана вiд важкого удару.

Кров вже давно перестала текти.

Я сказав старiй жiнцi покликати слугу, якого негайно вiдправив по гера Берговiца.

Вiн прийшов, i ми стояли, закляклi вiд шоку. Так кiлька крапель кровi з вен одного-единого чоловiка можуть викачати кров всiеi нацii.

Гер Берговiц нахилився i вiдняв темний камiнь розмiром iз помаранч, який вiн побачив пiд столом. Вiн його уважно вивчив оком науковця через товстi окуляри.

– Фрагмент, – сказав вiн, – метеорита.