Шляхи долі

Вiн зупинився вiдпочити й заснув на ложi зi соснових гiлок, якi лежали при дорозi. Тодi пiдвiвся i продовжив невiдомий шлях.

Так п’ять днiв мандрував вiн великою дорогою, спав на ароматних ложах, якi йому дарувала природа, або на скиртах, зiбраних селянами, iв чорний хлiб, яким його гостин-но вгощали, пив зi струмкiв чи з баклаги щедрих пастухiв.

Нарештi вiн перетнув великий мiст i ввiйшов в усмiхнене мiсто, яке розчавило чи увiнчало бiльше поетiв, нiж решта свiту разом взята. Йому перехопило подих, коли Париж тихенько заспiвав йому свою вiтальну пiсню – мелодiю голосу, крокiв та колiс.

Високо вгорi пiд пiддашком старого будинку на вулицi Контi Девiд заплатив за помешкання, сiв на дерев’яне крiсло й узявся за вiршi. Вулиця, яка колись приймала важливих та знатних мешканцiв, тепер належала тим, хто йде слiдом за занепадом.

Будинки були високi й не втратили залишкiв зруйнованоi гiдностi, але единими мешканцями багатьох iз них були тiльки пилюка та павуки. Поночi вiд бару до бару доносився дзенькiт сталi й вигуки хулiганiв.

Там, де ранiше жила вишуканiсть, тепер можна було знайти хiба прогнилу, грубу нестриманiсть. Але там Девiду вдалося знайти житло собi по кишенi.

Одного дня по обiдi вiн повертався з вилазки в нижчий свiт, з хлiбом, сиром i дешевим вином. На сходах вiн зустрiв – чи, радше, наштовхнувся на, бо та сидiла на сходинцi – молоду жiнку такоi вроди, яка перевершувала уяву поета. Вiльний, темний плащ розкрився i вiдкрив розкiшну сукню. Вираз в ii очах мiнявся з плином думок у неi в головi.

Однiеi митi очi в неi були круглi й простодушнi, як у дитини, а наступноi – видовженi й хитрi, як у циганки. Одна рука припiдняла сукню, вiдкриваючи маленьку туфлю на високому каблуцi з розв’язаними стрiчками. Така вона була небесна, не годилося iй нахилятися, iй годилося хiба зачаровувати та командувати! Може, вона побачила Девiда й чекала, щоб вiн iй допомiг.

Ах, чи пробачить iй мосье, що вона окупувала сходи, але ж туфелька! – неслухняна туфелька! Як шкода! Не хоче триматися зав’язаною.

Ах! Якби ж тiльки мосье був таким ласкавим!

Пальцi поета тремтiли, коли вiн зав’язував неслухняну стрiчку. Вiн готовий був утекти вiд небезпеки, обiцяноi ii присутнiстю, але очi стали видовженими й хитрими, як у циганки, i затримали його. Вiн нахилився через поруччя, стискаючи пляшку кислого вина.

– Ви були таким добрим, – сказала вона, всмiхаючись. – Може, мосье живе в цьому домi?

– Так, мадам. Думаю, так, мадам.