Шляхи долі

Власник дому, якого кинуло в жар вiд страху, схопив ротом повiтря i, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моему будинку! Не проливайте кров – це ж прожене менi клiентiв…» Загрозливий погляд маркiза змусив його прикусити язика.

– Боягузе, – вигукнув пан iз Бупартiса, – спробуй не цокотiти зубами й подай нам сигнал, якщо зумiеш.

Колiна господаря припали до землi. Вiн не мав слiв. Навiть жодного звука не мiг зi себе видобути. Жестами вiн молив про мир для свого дому та клiентiв.

– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна.

Вона пiдiйшла до Девiда й солодко його поцiлувала. Їi очi ясно блистiли, а до щiк повернувся колiр. Вона стала пiд стiною, i чоловiки направили одне на одного пiстолети, готовi до сигналу.

– Un-deux-trois!

Пострiли пролунали майже одночасно, так що свiчки замерехтiли всього раз. Маркiз стояв i всмiхався, розчепiривши пальцi лiвоi руки на столi. Девiд встояв i дуже поволi повернув голову, шукаючи очi дружини. А тодi, як одяг падае там, де його повiсили, вiн опустився, зiм’ятий, на пiдлогу.

З криком страху й вiдчаю овдовiла дiва пiдбiгла й схилилися над ним. Вона знайшла його рану, а тодi пiдвела той самий блiдий, меланхолiйний погляд.

– У серце, – прошепотiла вона. – О, його серце!

– Ходiмо, – прогримiв голос маркiза, – в екiпаж! Я не допущу, щоб день застав мене з тобою на руках. Ми тебе ще раз видамо замiж, i за живого чоловiка. За наступного ж, хай вiн виявиться хоч розбiйником, хоч селянином, кого нам тiльки пiдкине дорога.

Ходiмо вже, в екiпаж!

Маркiз, невблаганний i величезний, дама, знову загорнена в загадковий плащ, вершник зi зброею – усi рушили до екiпажа, який вже на них чекав. Звук його громiздких колiс рознiсся луною по селу, яке мирно спало. У холi «Срiбного Графина» розбитий горем власник ламав собi руки над тiлом убитого поета, а на столi витанцьовувало полум’я двадцяти чотирьох свiчок.

ПРАВЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ

Дорога простягалася ще на десять миль, а далi перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’еднувалася зi ще одною, бiльшою дорогою.

Девiд завагався, а тодi звернув лiворуч.

Куди вела дорога, вiн не знав, але був сповнений рiшучостi залишити Верной далеко позаду тiеi самоi ночi. Вiн проiхав три милi й зрiвнявся з великим палацом, який виказував слiди нещодавнiх святкувань. Свiтло горiло в кожному вiкнi; з великих кам’яних ворiт розбiгалися в рiзнi сторони слiди колiс, залишенi, очевидно, численними гiстьми.

Ще за десять миль Девiд вiдчув втому.