Шляхи долі

Вiн став на чолi столу у свiтлi свiчок, чорна гора злоби ф чванства, з чимось схожим на спогад про давню любов, яка перетворилася на отруту, в очах, коли його погляд зупинився на племiнницi.

– Мосье Мiньйо, – сказав вiн, пiдносячи бокал, – випийте пiсля того, як я вам ось що скажу: Ви взяли собi за жiнку ту, яка зробить ваше життя бридким i нещасним. Кров у ii венах – спадщина, яка несе чорну брехню i загибель. Вона принесе вам ганьбу й тривогу. Бiс, що в неi вселився, – у неi в шкiрi, в очах, на вустах – вiн обмане кого завгодно.

Ось вам i обiцянка щасливого життя, поете. Пийте свое вино. Нарештi, мадемуазель, я вас позбувся.

Маркiз випив. З вуст дiвчини зiрвався болiсний крик, як вiд раптовоi рани. Девiд, з бокалом в руцi, ступив на три кроки уперед i став лицем до лиця перед маркiзом. У його поставi було мало вiд вiвчаря.

– Щойно, – сказав вiн спокiйно, – ви зробили менi честь, назвавши мене «мосье». Чи можу я тодi сподiватися, що мiй шлюб iз мадемуазель наблизив мене до вас – скажемо, так – за рангом i дав менi право бути бiльш нiж рiвнею монсеньйору в невеличкiй справi, що спала менi на думку?

– Можете сподiватися, вiвчарю, – зневажливо посмiхнувся маркiз.

– Тодi, – сказав Девiд, плюснувши вино з бокалу в зневажливi очi, якi з нього насмiхалися, – можливо, ви погодитеся битися зi мною.

Лють вирвалася з величавого пана единим прокльоном, нiби затрубили в рiг.

Вiн вихопив меч iз чорних пiхов i гукнув до власника дому, який тинявся поряд: «Меч сюди, для цього тюхтiя!» Тодi розвернувся до дами, засмiявся так, що в неi захололо серце, i сказав: «Багацько ж клопоту ви менi завдаете, мадам. Здаеться, менi судилося знайти вам чоловiка й зробити вас вдовою за одну нiч.

– Я не вмiю битися на мечах, – сказав Девiд. Вiн почервонiв, коли зiзнався в цьому перед своею дамою.

– Я не вмiю битися на мечах, – перекривив його маркiз.

– Будемо битися як селяни на дубинах? Hola! Франсуа, моi пiстолi!

Вершник принiс з екiпажа два блискучi пiстолi, оздобленi рiзьбленим срiблом. Маркiз кинув один iз них на стiл поряд з рукою Девiда.

– На iнший кiнець столу, – вигукнув вiн, – навiть вiвчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадае честь вмерти вiд руки де Бупартiса.

Вiвчар i маркiз стали один навпроти одного на краях довгого столу.