Лютеція

– Знаеш, Янку, – промовив граф, коли вони зупинилися бiля будки з трояндовою водою, – ти повинен знайти собi предмет любовi й так само, як усi великi поети, оспiвати його. Бо писання поезiй про абстрактну особу, яку читач не може собi уявити i повiрити в ii iснування – це терен графоманiв. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатрiче.

І тут вiн почав перебирати усi iмена, якi гарно звучали. Поетовi понад усе сподобалося iм’я Юлiя. А вiдтак вiн уже писав вiршi, присвяченi таемничiй, нiколи не баченiй Юлii.

Граф iх опублiкував у львiвському журналi «Dziennik Mоd Paryskich», де й сам друкувався.

Треба сказати, що до 1848 року у Львовi видавали тiльки два лiтературних журнали. При цьому тривалий час були лише однi «Rozmaitosci», аж поки один кравець не вирiшив видавати «Dziennik Mоd Paryskich», в якому знайшлися i лiтературнi сторiнки. Гонорарiв за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток – заплатив йому вiдрiзом тканини на камiзельку. Тобто це був перший гонорар в iсторii Львова.

Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвiдомий потяг до незнайомоi особи, яка неодмiнно повинна вiдчути його непiдробну пристрасть, вiдчути це з його вiршiв, i теж покохати i марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всiх краль шляхетного товариства, намагаючись розпiзнати свою Юлiю, вiн свято повiрив, що вона мусить iснувати насправдi, i вже снував солодкi мрii.

Небавом граф звiрився йому, що омрiяна Юлiя, бiлявка з голубими очима, справдi iснуе, а походить вона зi шляхетськоi родини й закохана в чорнi очi й чорнi кучерi поета.

– Вона в’яне й терпить без надii, – розповiдав Борковський. – Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.

Вагилевич знову писав сонети, якi граф передавав через тiтусь i бабусь Юлii. Так зав’язався цiкавий фантазiйний роман розмрiяного коханця з мiтичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузiазмом пiдхопили свiжоспечену iнтригу, пiдтримуючи тривале листування.

Вагилевич з хвилюванням отримував любовнi листи вiд Юлii i посилав iй пристраснi вiдповiдi вiршами й прозою. Та довго така таемничiсть тривати не могла, i мрiйника почали долати сумнiви, вiн нервував, йому баглося нарештi побачити предмет своеi любовi. І тодi граф урiзноманiтнив забаву, повiдомивши, що Юлiя з тiткою i завидющою мачухою будуть в езуiтськiм костелi на такiй-то лавочцi.