Лютеція

І Вагилевич снував мрii про райське життя в далеких краях з предметом своеi пристрасноi любовi, виливав своi мрii в листах до Юлii i отримував вiд неi такi самi любовнi листи; але бистре око мачухи розбивало всi плани.

Розпусна фантазiя Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матерiал для фантастичних байок i плiток. Вiн обiцяв влаштувати для нiбито заручених Далiбора (так у листах пiдписувався Вагилевич) i Юлii шлюбну нiч, запевняючи, що такi iсторii – звична рiч в аристократичних колах. Вагилевич наiвно повiрив, що Юлiя згодилася задля нього пiти на такий смiливий крок.

Одноi прегарноi ночi пiд час запустiв приiхала дама в масцi до помешкання графа. Борковський мовчки вказав iй покiй, де в альковi чекало наготовлене шлюбне лiжко з отороченими подушками пiд кармазиновим балдахiном. Свiтло падало лише вiд однiеi свiчки. Вiкна в покоi були щiльно зашторенi, жоден промiнчик мiсячного свiтла сюди не пробивався. Над лiжком висiло розп’яття, образ Матерi Божоi i вiнок, посвячений на свято Божого Тiла. Бiля лiжка на накаслику[4 - Накаслик – тумбочка.] стояли громниця[5 - Громниця – свiчка.] i карафка, мабуть, з наливкою, два келихи i мисочка з родзинками. Юлiя розiбралася й погасила свiчку. Поет iз завмиранням серця вслухався в сусiднiй кiмнатi до шелесту сукнi, до найменшого шереху. На звук дзвiнка Борковський впустив Вагилевича в самiй бiлизнi до зовсiм темноi кiмнати, повiдомивши, де лежить Юлiя, i взявши слово гонору, що той не промовить до неi жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до лiжка, вловлюючи п’янливий запах парфумiв, роздягнувся до решти й залiз пiд теплу ковдру.

Там його чекало гаряче розпашiле тiло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцiлунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омрiяний скарб, та коли ковзали по стегнах i намагалися проникнути мiж них, дiвчина iх стискала, тодi вiн сповз нижче, i вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено пiдслуховував за дверима. З алькову любовi долинали тiльки приглушенi зiтхання, ритмiчний подих, порипування лiжка. Потiм запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькiт скла – то Юлiя намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кiлька хвилин посидiли, притулившись одне до одного, а потiм коханець вислизнув з лiжка, поцiлував дiвчину, зодягся i вийшов. Тiеi самоi ночi безмовна маска вiд’iхала. Бiльше ii Вагилевич не бачив.

3

Історiя з Юлiею була доволi заплутана.