Лютеція

Менi вже було байдуже.

– Але ти фундуеш.

– Звичайно, як завжди, – усмiхнувся я задоволено.

– Не тринди. Минулого разу я платила. Ти там вибiжи, щось купи.

– Наприклад?

Презерватив? Торт? Свiчки? Квiти?

– Вино, наприклад.

– Добре, па.

Я поклав слухавку й уявив собi, як вона iде до когось, з ким щойно домовилася. Як вона дзвонить у дверi i застае його з iншою. І як вони не можуть порозумiтися й скандалять, а та друга втручаеться, i вони уже скандалять утрьох, перебиваючи одне одного. І вона кричить йому: «Брехун! Ти це навмисне зробив», а вiн не знае, що казати, бо та друга з-за спини стае все агресивнiшою в оборонi своеi територii й намагаеться дотягнутися розчепiреними пазурами до непроханоi гостi.

Сусiди траскають дверима: «Що там у вас таке?» Урештi вiн зачиняе дверi перед нею, i вона, шморгаючи носом, виходить на вулицю, на повнi груди ковтае холодне повiтря й каже: «Боже! Яка скотина! І я з ним… стiльки…» Заплативши за таксi, вона вже не мае грошей на дорогу назад. Доведеться добиратися автобусами. Вона бреде простовiч, очi сльозяться вiд блиску фар i мокрого асфальту, i коли чуе, що поруч зупинилося авто, i хтось пропонуе: «Девушка, вас падвезтi?», з насолодою i вiдвертою сатисфакцiею посилае його дуже-дуже далеко…

– Як я тебе розумiю, – зiтхаю, вiдчуваючи, як у менi прокидаеться щось схоже на совiсть, точнiше, хирлявий зародок совiстi, коли я усвiдомлюю, що вона розмовляла зi мною.

– Я не можу досi второпати, навiщо вiн це зробив, – зiтхае вона скрушно i глибоко затягуеться.

 – От навiщо було мене так принижувати?

А я починаю роздумувати, як так вийшло мiж нами? Можливо, тому, що вона ранiше нiколи менi не телефонувала, а я не навчився розпiзнавати ii голос iз телефону? Я колись повiдомив iй свiй номер, а вона похапцем записала двох Юркiв поруч. Може, не тiльки iмена, а й голоси однаковi. У мене була дiвчина, голос якоi я постiйно плутав з голосом ii мами. Вони цим тiшилися i не раз мене розiгрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совiсть знову влягаеться спати, iй так найзручнiше – у такому станi тихомирноi дрiмоти.

Я пiдливаю Лiлi вина, i вона зиркае на мене з вдячнiстю, радiючи, що в неi е я, справжнiй друг, такий, що нiколи не пiдведе, такий, якому не треба нiчого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирiшальну хвилину. Кому ж, як не менi, можна довiрити всi своi проблеми, смутки i болi?

– Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, – каже вона.