Лютеція

– Тепер перестала?

– Перестала, коли довiдалася, що вiн свого пензлика мачав не лише в мою палiтру… Повiр, це неймовiрно прикро, коли ти вiдкриваеш свою душу комусь, вiддаешся повнiстю до найменшого нiгтика, жертвуеш собою… без перебiльшення – жертвуеш, бо не придiляеш собi стiльки уваги, скiльки хотiлося б, а прагнеш тiльки одного – якомога бiльше вiддати йому всю себе до останку… а натомiсть отримуеш свинське ставлення… Тодi настае зневiра й насуваеться висновок: усi чоловiки пiдлi… Усi, кого любила, зникали з тими, кого ненавидiла.

Хоча, звiсно ж, е й винятки. Але вони чомусь нам не трапляються. І я тобi вiдкрию одну iстину: головне – не перетворитися на старого пердуна, чиi днi минають у шкодуваннi за прогавленими можливостями.

– Або стару пердунку.

– О, нi, я не прогавлю нiчого. Я вийшла з берегiв. Мене вже нiщо не стримуе.

Коли пiдiйшов наш час, Лiля зробила за своiми плечима ледь помiтний рух рукою, i в ii пальцях з’явилася банкнота в десять крабiв, вона поклала ii на шинквас i пiдморгнула бармену, той забрав грошi й поклав на iхне мiсце решту, змовницьки усмiхаючись.

На потяг ми запiзнилися на цiлих десять хвилин, бо трамвай зiйшов на Городоцькiй з колii, i нам довелося плуганитися пiшки, а що Лiля шкутильгала на шпильках, то скидалася на чаплю, або нi – на фламiнго, бо була вся рожева. Хоча якщо подивитися скрупульознiше, то скидалася на блоху на довгих худих ногах в мiнi-спiдничцi, яку мусила час вiд часу обсмикувати, щоб не демонструвати перехожим своi польськi майточки в зелену смужку.

Дорогою нарiкала:

– Ти уяви, блiн, нiхто мене не називае на iм’я. Ну, нiхто. Один казав менi то «сонечко», то «зiронько». Я спитала: ти що – астролог? І пiшла вiд нього. Другий: квiточко, фiалочко, мальвочко… Бля, ботанiкiв ще менi бракувало! Послала нафiг. Третiй: зайчику, кицю, горобчику, зозулько… Натуралiст сраний! Четвертий був дуже серйозний, дальнобiйник. Але коли сказав менi, що зараз прилаштуе менi пiд хвiст карданчик, я луснула йому по вiтровому склу капцем i втекла.

Думала, п’ятий хоч буде нормальний. Так i попередила: щоб нiяких сонечок-кiшечок-карданчикiв. І нiби все було нормально. Аж одного ранку несе менi каву в лiжко i: ох ти ж моя палестинко! Я подумала – почулось, каву випила. А вiн: ану поверни тепер до мене свiй сектор Газа! Тут я не витримала й висипала йому на голову попiльничку. Але нарештi маю святий спокiй. Тепер у мене класний чувак. Вiдразу мене пiдкорив одним-единим словом. Жодних там горобчикiв.