Лютеція

Так ото пiд конвоем зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк – «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вiрменський. Охоронцi стоятимуть збоку. Один iз них вiзьме пляшку коньяку в буфетi, розрахуеться й налле нам по келихах. «Ну, давай, братан, – скаже Боря, i ми цокнемося. – Слишал про Моха?» – «Не». – «Ти же с нiм переганял машину для Дiректара?» – «Ну». – «Сиграл в жмуркi твой Мохо». – «Та йди»?! – «Застрелiлi в Руминii». – «Шкода». – «Нiхера не шкада. Гавно он бил. У меня к тебе дело. Я тут антiкварний магазiнчiк решил аткрить.

Ти там шота сечьош в iконах, картiнах?» – «Картини й iкони краденi?» – «Ну, яснае дела. Тока я iх виставлять не буду. В магазiне всьо будет чiкi-чiкi. Всьо нармал. А для асобенних клiентав есклю… екс… ета…» – «Ексклюзив?» – «Да, iменна. Ти понял? Кароче, Юрiк, – нахилиться до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паедем ка мне, я те’ пакажу, шо у меня есть». – «А фуршет!» – «Да похер той фуршет. Бляха, да я те’ такой фуршет устрою, шо ти все фуршети за всю сваю жизнь забудеш. Ото, блiн, загнул – фуршет! Калбаси не вiдел с памiдорамi? Я счяс арганiзую, нам прiвезут любе. Асетрiну, амарав, устрiц… марской стол будет». – «Та тут ще дiвчина повинна прийти…» – брехатиму я. – «І девачкi будут. Забей. – Кивне до одного з охоронцiв. – Ідi пасматрi, шо там. Долга анi будут гавно калатiть?… Вiдiш, Юрiк, прiходiтся вот так панти ганять. Ізображать крутого бiзнесмена. Так мала таво, я iшо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мерапрiятiе. А помнiш – билi времена, када ми с табой бутилкi сдавалi? Помнiш?» Вiн обнiме мене за шию, притягне мою голову до своеi на товстiй жилавiй шиi й мiцно притисне, по моему обличчю стiкатиме його пiт. А могла б стiкати кров, якби я тримався його й далi. Я поплескаю його по спинi, i мене огорне гордiсть – я отак запанiбратськи з такою людиною! Перед якою тремтить не один. А я от п’ю з ним дорогий коньяк, а колись разом пляшки здавали.

І коли я його обнiматиму, то вiдчую пiд його лiвою пахвою тверду кобуру. Та мине час, i я й досi ще можу хильнути коньяку, а Боря давно вже здае пляшки на небесах, прошитий кулями в гульвiсних 90-тих.

А поки що вiн живий i здоровий, i оно витанцьовуе, викручуеться, i кучерявi патли його злiтають догори… А не так давно, саме того року, коли пляшки подорожчали удвiчi – з 12-ти копiйок до 24-х, – це нас надихнуло на подвиг, ми повитягали пляшки звiдки лишень можна було, помили й потягнули до пункту склотари, що розмiстився у подвiр’i мiж двома будинками.