Лютеція

Вона хвилю вовтузиться, сопе, врештi шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-пiд ковдри, вмощуюся бiля неi, вона лежить боком, спиною до мене, i я притуляюсь до ii теплого тiла, з приемнiстю вiдчуваючи ii голi ноги своiми, а притулившись до ii сiдниць, я вже не можу контролювати себе i злегенька натискаю, вона не реагуе, але коли кладу руку на перса, вона ii вiдсмикуе.

– Перестань.

– Як то перестань? Сама ж покликала.

– Покликала полежати.

– По-ле-жа-ти?

Я встаю i йду до своеi канапи, мене зморюе сон, i лiньки сперечатися.

За хвилю вона шепче:

– Я ще дiвчина.

– Ну, ми могли б…

– Могли б… – шепоче вона ледь чутно, i я ще якусь хвилю наслухаю.

– І що? – не витримую.

– Нiчого… – голос ii глухне. – Ти все зiпсував. Спи…

Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся пiд ковдру, i мене починае долати дрiмота, а потiм накочуеться той сон, той самий сон, який сниться хоч i не щоночi, але доволi часто, та, на жаль, раптово обриваеться, залишаючи по собi солодкий смуток незвiданого.

Цей сон з’являеться в рiзних вiдтинках окремого сну, розбитого на рiзнi сюжети, вiн може бути на початку, а може – i в кiнцi. Але й вiн сам складаеться з кiлькох рiзних клаптикiв, якi я пiзнiше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, менi дуже хочеться довiдатися, що там далi, але сни розкриваються не повнiстю, вони переливаються з одного в другий, змiнюють течiю, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дiстатися самотужки i зi значно бiльшими зусиллями, демонструючи менi при цьому лише окремi епiзоди.

Спочатку я бачу тихе нiчне мiсто, занурене в темряву з тремтливими клаптями туману, вiтер шумить у соснах, що ростуть довкола Ратушi, пiд ногами повно хвоi, вона щокроку похрумкуе, а то, пiдхоплена вiтром, пiднiмаеться широким вiялом i вiдлiтае кудись убiк, аби за хвилю повернутися назад. Лiхтарi гойдаються й кидають блiденькi снопики свiтла, якi не здатнi здолати темряву, у тих снопиках мерехтять комахи й нетлi, десь чути нявчання котiв i шурхiт шкуратяних крил – здаеться, що велетенський лилик пролiтае над дахами, та його не видно, лише велетенська тiнь сунеться угорi, та шурхiт долинае до вух i поступово розчиняеться в шумi сосен.

Довкола пануе безлюддя й тиша, як на мене, тривожна, глуха й безпросвiтна, у такiй гнiтючiй тишi навiть умирати страшно було б, а не те що жити.