Лютеція

Яким божевiльним був мiй намiр вирушити до лiсу надвечiр, сутiнки саме почали гуснути, а ворони угорi мостилися на нiчлiг i голосно каркали, мов на цвинтарi. А перед моiми очима вигойдувалося оте – бiле, червоне – дiвчина на мотузцi. Жовтий снопик свiтла осяюе ii блiде потемнiле обличчя, воно дивиться вниз. На опущених уздовж тiла руках виднiють синцi й чорнi нiгтi. Густе довге волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрiбнi сухi галузки, а на чолi видно воронячий послiд. Очi видзьобанi, вуста теж, крiзь мертвий оскал просвiчують бiлi зуби.

Я позадкував, перехрестився, роззирнувся й кинувся тiкати, я бiг через пасовисько, а вiтер мене пiдганяв у спину, я бiг, а в очах менi стояв той усмiх.

Удома я зателефонував у мiлiцiю й повiдомив про знахiдку. І так моя самотнiсть того вечора розвiялася. Я знову сiв бiля вiкна, поклав перед собою стопку паперу i хотiв щось писати, але з голови не йшла повiшальниця, хоча свiтло в кiмнатi бiльше не дозволяло бачити лiс. Я пригасив його, у краевидi простовiч нiчого не змiнилося, але я раптом усвiдомив, що довкола запанувала мертва тиша – нi шуму вiтру, нi гавкоту собак, нi людських голосiв, якi хоч i дуже приглушено, та долинали до моiх вух, я примружив очi й побачив темну постать, що йшла через пасовисько, iшла дуже повiльно, заточуючись, грузнучи у снiг ледь не по пояс.

Менi здалося, що то йде та дiвчина, iде до мене, мурашки побiгли менi по спинi, я вхопив дерев’яне розп’яття i приставив його до шиби. Так тривало, може, з годину, постать продовжувала рухатися в моему напрямку, але там пiд лiсом заблимали фари, й стало ясно, що приiхала мiлiцiя. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула дерево?

Роздiл перший

1987. Винники

1

Життя на околицi привабливе тим, що у вiдчиненi вiкна вливаеться свiже повiтря, просякле пахощами квiтiв, а увечерi обов’язково дiждешся несподiваних гостей. І нетлi – це просто невиннi лiтаючi пелюстки, якi водномить приклеюються до будь-якоi поверхнi й завмирають. А коли влiтае кажан, його завше чути, вiн, потрапивши в ненависне царство свiтла, починае намотувати нервовi кола, шугае зi страшною швидкiстю, вигнати його просто так неможливо.

Вiдчиненого вiкна вiн уже не бачить. Але е сачок, я просто наставляю сачок на траекторiю його руху – i вiн влiтае, заплутуеться i завмирае. Далi виношу його на балкон i випускаю, витрушуючи з сачка, iнколи це тривае кiлька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострi, кiгтi теж.